Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Після цього місіс Креп цілком присвятила себе споруджуванню на східцях пасток, головним чином з глечиків, сподіваючись, що Пеготті одного разу переламає собі ноги. Я вважав трохи клопітким жити в такому стані облоги, але занадто боявся місіс Креп, щоб намагатися покласти край цьому.
— Мій любий Копперфілде, — скрикнув Тредльс, в точно призначений час з'явившись у моїх дверях і подолавши всі перепони. — Здоров, друже!
— Мій любий Тредльсе, — сказав я. — Я радий нарешті побачитися з тобою і дуже шкодую, що не був удома раніше. Але я був такий зайнятий...
— Так, так, я знаю, — відгукнувся Тредльс, — звичайно. Вона живе в Лондоні, здається?
— Що, що ти кажеш?
— Вона... вибач мене... міс Д., знаєш, — зашарівся Тредльс, — живе в Лондоні, здається мені?
— О, так! Біля Лондона.
— А моя, може ти пригадуєш, — сказав Тредльс, серйозно глянувши на мене, — живе в Девонширі, в сім'ї з десяти чоловік. Отже, я не такий зайнятий, як ти — у цьому розумінні.
— Дивно мені, — відказав я, — як ти можеш бачити її так рідко.
— Ах, — задумливо сказав Тредльс, — це здається дивом. Я гадаю, що тому можна це терпіти, Копперфілде, бо все одно нема ради.
— Напевно, що так, — відповів я, посміхаючись і трохи почервонівши. — І ще тому, що ти такий постійний і терплячий, Тредльсе.
— Невже! — здивувався Тредльс. — Тобі справді так здається, Копперфілде? Я так про це не подумав. Але вона сама така надзвичайно мила дівчина, що, може, й мені передала деякі зі своїх добрих якостей. Запевняю тебе, вона цілком забуває про себе i піклується про інших дев'ятьох.
— Хіба вона найстарша? — спитав я.
— О, що ти, ні! — сказав Тредльс. — Найстарша — красуня.
Він, мабуть, побачив, що я не міг утриматися від усмішки після такої наївної відповіді; тому він додав, теж усміхаючись всім своїм щирим обличчям:
— Я не хочу цим сказати, що моя Софі... гарненьке ім'я, Копперфілде, як ти думаєш?
— Дуже гарне! — погодився я.
— Я не хочу цим сказати, що моя Софі не чудова в моїх очах, і не була б однією з наймиліших дівчат у цілому світі в будь-чиїх очах (гадаю). Але кажучи, що старша — красуня, я маю на думці що вона дійсно... — він почав вимальовувати обома руками якісь хмари навколо себе. — Прекрасна, знаєш! — енергійно закінчив Тредльс.
— Ось воно як! — зауважив я.
— О, запевняю тебе, — сказав Тредльс, — вона справді щось надзвичайне. І ось, знаєш, створена для товариства і розкоші, і, не маючи через обмежені кошти змоги розважитися, вона, природна річ, буває іноді дражливою і гнівливою. Софі втішає її.
— Отже, Софі — молодша сестра? — висловив я здогадку.
— О, що ти, ні! — сказав Тредльс, потираючи підборіддя. — Двом молодшим дев'ять і десять років. Софі виховує їх.
— Отже, вона друга донька, мабуть? — висловив я нову здогадку.
— Ні! — сказав Тредльс. — Сара — друга. У Сари, бідолашної, щось негаразд із хребтом. Хвороба ця згодом минеться, кажуть лікарі, але поки що вона мусить лежати на спині ще дванадцять місяців. Софі доглядає її. Софi — четверта.
— А мати їхня жива? — поцікавився я.
— О, так! — сказав Тредльс. — Вона жива. Вона взагалі жінка дуже високих якостей, але вогкий клімат не дуже корисний для її організму — правду кажучи, вона не може ворушити руками і ногами.
— Та що ти кажеш? — вигукнув я.
— Все це дуже прикро, правда? — відказав Тредльс. — Але це ще не так погано, як могло б бути, бо Софі посіла її місце. Вона такою ж мірою є матір'ю для своєї власної матінки, як і для всіх їх дев'ятьох.
Я відчув глибоку пошану до добрих якостей цієї юної леді, але не хотів змушувати Тредльса обговорювати не дуже радісні перспективи його спільного з Софі життя, тому спитав, як почувається містер Мікоубер.
— Він цілком здоровий, Копперфілде, дякую, — сказав Тредльс. — Я вже не живу з ним тепер.
— Ні?
— Ні. Бачиш, правду кажучи, — пошепки додав Тредльс, — у наслідок тимчасових непорозумінь він змінив прізвище на Мортiмер і тепер виходить на вулицю тільки коли смеркне, та й тоді в окулярах. Нашу квартиру описали за несплату орендних внесків. Місіс Мікоубер була в такому розпачі, що я просто не міг відмовитися поручитися за той другий вексель, про який ми з тобою говорили. Ти можеш уявити, як приємно було мені побачити, Копперфілде, що це розв'язало справу, і місіс Мікоубер повеселішала.
— Гм! — сказав я.
— Та недовго тривало її щастя, — вів далі Тредльс, — бо, на жаль, через тиждень їх описали вдруге. Це її зовсім підкосило. Від того часу я живу в мебльованих кімнатах, а Мортімери тепер небагато бувають у товаристві. Сподіваюся, ти не вважатимеш мене егоїстом, Копперфілде, якщо я скажу, що маклер забрав мій маленький круглий столик з мармуровою покришкою, а також горщик для квітів і підставку, що їх придбала Софі.
— Яка жорстокість! — обурено вигукнув я.
— То було... то було неприємно, — сказав Тредльс, супроводячи цей вислів гримасою. — Але я не дуже сумую про це, і ось чому. По щирості, Копперфілде, я був неспроможний викупити їх тоді; по-перше, маклер побачив, що мені ці речі потрібні, і запросив за них неймовірну цифру; по-друге, в мене… взагалі не було грошей. Але від того часу я стежив за крамницею цього маклера, — вів далі Тредльс, тішачись своєю таємницею, — що в кінці Тотенгем Керт Роуд і, врешті-решт, сьогодні я побачив, що вони виставлені на продаж. Я тільки потайки глянув на них, бо якби маклер побачив мене, боронь боже, він казна яку ціну спитав би за них. Зараз у мене є гроші, і мені спало на думку, що, може, ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу твою добру няньку піти зі мною до крамниці — я проведу її до найближчого рогу — і купити їх, ніби для себе.
У пам’яті моїй свіжо зберігається захват, з яким Тредльс виклав мені цей