Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

кімнати. Та ледве він прийшов до тями і, хитаючись, став на рівні ноги, вона прибігла знову з довжелезним хлібним ножем. Такого Йоссар’ян не чекав і, перелякано застогнавши, ще не в силі відірвати руки від обпеченої ударом пахвини, усією вагою свого тіла звалився їй під ноги. Вона перелетіла через нього і гучно хряснулася ліктями об підлогу. Ніж випорснув у неї з руки, і Йоссар’ян пошпурив його ударом долоні під ліжко. Вона подалася рачки туди, але Йоссар’ян, підводячись, рвучко ухопив її за руки й поставив на рівні. Тоді вона знову замахнулась ногою, і він, люто лайнувшись, щосили відкинув її від себе. Вона вдарилась об стінку і перекинула при цьому стілець, який зачепив туалетний столик, захаращений всілякими гребінцями, щітками для волосся та баночками з кремом, що з брязкотом посипались на підлогу. Картина в рамці під склом, що висіла на стіні, теж упала, дзенькнуло розбите скло.

— Ну, чого ти від мене хочеш? — жалісно заволав він, не впізнаючи власного голосу. — Я його не вбивав!

У ту ж мить у голову йому полетіла масивна скляна попільниця. Кристієва краля знову посунула на нього, і він уже намірився був звалити її ударом під дихало, та побоявся скалічити. Тріснути б їй несхибно у щелепу і дати драла, блиснула рятівна думка, але в очах у нього все попливло, і єдине, на що він спромігся, це вчасно ухилитись, коли дівчина кинулась на нього. Схибивши, вона влипла в стінку, але, як не дивно, не звалилася без пам’яті, а шарпнулася до дверей і, загородивши йому дорогу, метнула в нього велику вазу. Зненацька у неї в руці з’явилась повна пляшка з вином, якою вона луснула його в скроню, і він, майже непритомний, опустився на одне коліно, як боксер у нокдауні. У вухах гуло, все обличчя немов здерев’яніло, та понад усе він був приголомшений морально. Чому їй так кортіло його вбити? Він просто не міг збагнути, що діється, що робити далі. А втім, треба було рятувати життя, і, побачивши, що вона знову підносить пляшку, скочив угору, мов викинутий катапультою, і затопив їй головою в живіт раніше, ніж вона встигла опустити пляшку. Сили інерції від його ривка вистачило, щоб вона позадкувала аж до ліжка, коліна в неї підігнулись, і дівчина впала горілиць на постіль. А за мить Йоссар’ян уже навалився на неї. Вона запустила глибоко йому в шию довгі нігті лівої руки, а праву з пляшкою відвела вбік для удару. Він повз уперед, відчуваючи під собою розкішний рельєф божественного тіла, намагаючись придавити її своєю вагою і змусити до покори, тягнучись пальцями до її разючої правиці, аж поки нарешті йому вдалось видерти в неї пляшку. Вона все брикалася, шкрябала його пазурами, обкладаючи прокльонами, вона раз у раз поривалася вкусити його, немов розлючений голодний хижак, вишкірюючи зуби з-під повних, звабливих губ. Він лежав на ній і гарячково міркував, якого ще коника вона викине, тільки-но він відпустить її і спробує втекти. Він відчував тремтіння її колін і опір напружених стегон, які обхопили йому ногу, і раптом із соромом усвідомив, що в ньому пробуджується жага. Він чув під собою запаморочливе буяння молодої, здорової жіночої плоті — такої ж лагідної та податливої і воднораз такої ж могутньої та непокірної, як морська хвиля; звабливо-спокусливої, та смертельно-небезпечної. Дівочий подих обпалював йому обличчя. Зненацька він уторопав, що, хай ті її конвульсії не вщухали ні на мить, але вона більше не пручається, а, не питаючися совісті, колишеться вже в одвічному, всепереможному інстинктивному ритмі еротичного запалу й забуття. Це було так приголомшливо, так несподівано, що йому враз заперло віддих. На її обличчі — тепер прекраснім, неначе свіжа квітка, — з’явилася гримаса зовсім іншої муки, воно немов налилося соком, а напівзаплющені очі стуманіли й стали невидючими від усесильної чуттєвої знемоги.

— Caro, — хрипко промуркотіла вона, немов розкошувала в якомусь глибокому, впокоєному трансі.— О-о-о-ой, caro mio!..[58]

Він погладив її коси. Вона з дикою жадобою припала вустами до його обличчя. Він лизнув їй шию. Вона пристрасно обхопила його голову руками. Він відчував, що тоне, потопає в любовному вирі, а вона обціловувала його своїми вогняними, соковитими, тугими губами, видаючи в екстазі якісь невиразні, хтиві горлові звуки. Однією рукою вона пестила йому спину і намагалася пролізти під пасок, другою ж нишком, підступно обмацувала підлогу, шукаючи ножа, і нарешті знайшла! Ще мить — вона всадила б його Йоссар’янові в спину. Вона все одно жадала його смерті! Переляканий, приголомшений цією пекельною витівкою, він якось спромігся вирвати в неї з рук ножа й пошпурив його у найдальший куток кімнати. Потім, як обпечений, зірвався з місця. Обличчя в нього палало від подиву й розчарування. Він уже не розумів, чого йому більше хочеться — кинутися прожогом у двері й тікати, поки не пізно, чи знову звалитися поруч із нею на ліжко, віддавшись покірно на її милість. Однак вона звільнила його від цього болісного вибору, зненацька розридавшись. Йоссар’ян знову отетерів.

Тепер вона гірко плакала, знеможена, безпорадна, зовсім забувши про Йоссар’яна. А він геть розчулився, побачивши такий глибокий розпач. Вона сиділа, низько похиливши свою буйну, горду, прекрасну голову, знесилено опустивши плечі,— де й поділася та сатанинська войовничість! Тепер уже годі було сумніватися в щирості її страждання. Все тіло її стрясали гучні, болісні ридання. Вона більше не думала про Йоссар’яна, він для неї просто не існував, тож ніщо вже не заважало йому залишити кімнату. Однак він чомусь вирішив зостатися, щоб хоч якось утішити та підтримати її.

— Ну, не треба, не треба, — безтямно примовляв він, поклавши руку їй на плече, і одразу з болісним сумом пригадав те саме відчуття розгубленості й безпорадності, яке охопило його, коли їхній літак повертався від Авіньйона, а Снігген без кінця скімлив, що йому холодно, холодно, холодно, і Йоссар’ян не міг відповісти йому нічого, крім: «Ну, годі, годі, годі» — Ну, не треба, — співчутливо повторював він дівчині, ні на що більше не здатний. — Не треба.

Вона пригорнулась до нього і вмивалася сльозами, аж поки їй не забракло сил навіть плакати, і глянула на нього лише тоді, як він подав їй хусточку. Вона втерла собі щоки і, ледь усміхаючись, подала йому хусточку, прошепотівши тоном пристойної, добре вихованої дівчинки чемне: «Grazie, grazie».[59] І тут же зненацька, навіть не змінивши виразу обличчя, вп’ялася пазурами йому в очі і аж тоді, на радощах, що не схибила, переможно заверещала:

— Ха! Assassino!