Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— Чому ж у вас тоді такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?

— Винуватий вигляд? Та я ні в чому не винний!

— Якщо ти ні в чому не винний, то чого б це ми тебе допитували?

— От цього я вже не знаю, — простогнав капелан, ламаючи собі пальці й хитаючи похнюпленою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Не знаю.

— Він зловживає нашим терпінням, — мугикнув майор.

— Капелане, — лінивим тоном поновив допит офіцер без відзнак, неквапливо дістаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Пескарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор. — Офіцер поклав аркуш на стіл текстом донизу й дістав із теки ще одну сторінку. — А ось офіційне свідчення сержанта Безбога. Він заявляє: з того, як ви всіма правдами й неправдами намагалися збути йому цей помідор, він зрозумів, що добуто його сумнівним шляхом.

— Клянуся, що я його не крав, сер, — трохи не плачучи, зойкнув капелан. — Господом богом клянусь!

— Капелане, а ви вірите в бога?

— Авжеж, сер. Звичайно, вірю.

— Тоді дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, дістаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом. — Ось у мене в руках ще одна заява полковника Пескарта, в якій він присягається, що ви відмовились правити молебень під час інструктажу перед кожним бойовим вильотом.

На хвилину капелан безтямно витріщив очі, потім, пригадавши, поквапно хитнув головою.

— Але ж він сам відмовився від цієї ідеї, сер, — трохи помовчавши, щоб точніше пригадати, з жаром почав пояснювати капелан. — Полковник Пескарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що нижні чини моляться тому самому богові, що й офіцери.

— Про що дізнався? — недовірливо вигукнув офіцер без відзнак.

— Якась бредня! — з праведним обуренням заявив червонопикий полковник і з гідністю та презирством відвернувся від капелана.

— Він що, гадає, що ми йому так і повіримо? — скептично примруживши око, запитав майор.

На обличчі офіцера без відзнак з’явилась поблажлива, але єхидна, неприязна посмішка.

— Вам не здається, що ви зариваєтеся, капелане? — поцікавився він.

— Ні, сер, це чиста правда, сер. Клянусь вам, що це правда.

— Байдуже, правда це чи неправда, — недбало відмахнувся офіцер без відзнак і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, відповідаючи на моє запитання, ви, здається, сказали, що вірите в бога? Я не помилився?

— Ні, сер, саме так я й сказав. Я справді вірую в бога.

— Дивно, капелане, дуже дивно. В мене тут є ще одне свідчення, що його під присягою дав полковник Пескарт. Полковник Пескарт заявляє, що одного разу ви сказали йому, буцімто атеїзм не суперечить законові. Чи не пригадаєте, кому й коли ви зробили таку заяву?

Капелан, не вагаючись, кивнув головою. Тепер він відчував під ногами твердий грунт.

— Так, сер. Я справді висловлював таку думку. Я говорив так, бо це — істина. Атеїзм аж ніяк не суперечить законові.

— Але це ще не дає вам права базікати про такі речі,— єхидно зауважив офіцер без відзнак. Спохмурнівши, він дістав із теки іншу машинописну сторінку на бланку. — А ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Безбога, де сказано, що ви заперечували проти його пропозиції розсилати рідним та, близьким убитих і поранених листи за підписом полковника Пескарта. Це правда?

— Так, сер, я справді заперечував проти цього, — відповів капелан. — Чим і досі пишаюсь. Бо такі листи лицемірні й аморальні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Пескарту.

— Ну то й що? — відказав офіцер. — Адже подібні листи так чи інакше приносять спокій та втіху родинам загиблих. Я просто не розумію ходу вашої думки, капелане.

Це зовсім збило капелана з пантелику. Остаточно розгубившись, він уже не знав, що відповісти. Капелан похилив провинну голову, сказавши собі, що він — недорікуватий дурник.

Червонопикий огрядний полковник рішуче ступив крок уперед: йому сяйнула нова ідея.

— А чому б нам не виперти з нього душу? — із жвавим запалом запропонував він, звертаючись до своїх колег.

— І справді, чому б нам не виперти з нього душу? — підтримав майор із обличчям, як у шуліки. — Подумаєш, якийсь там анабаптистик!

— Ні, спочатку ми повинні визнати його винним, — позіхнувши, зупинив їх офіцер без відзнак. Він легко зіскочив додолу, обійшов навколо столу і, зіпершись руками на його край, витріщився просто в обличчя капеланові. Вид в офіцера був похмурий, суворий, невблаганний. — Капелане, — оголосив він сухим владним голосом, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що, по-перше, ви є ніхто інший, як Вашінгтон Ірвінг, а по-друге, в тому що ви самовільно і злісно привласнили собі право цензурувати листи особового складу. Чи визнаєте ви себе винним?

— Ні, я не винний, сер! — Капелан облизав язиком засмаглі губи і стривожено з’їхав на край стільця.

— Винний, — сказав полковник.

— Винний, — повторив майор.

— Отже, винний, — підсумував офіцер без відзнак і щось записав на аркуші паперу. — Капелане, — провадив він далі, підвівши голову, — ми звинувачуємо вас також у порушеннях і злочинах, про які ми й самі досі нічого не знаємо. Ви визнаєте себе винним?

— Не знаю, сер. Що я можу вам відповісти, коли ви навіть не кажете, що то за злочини?

— Як же ми можемо вам сказати, коли ви їх від нас приховуєте?

— Винний, — постановив полковник.

— Ще б пак, авжеж винний, — погодився майор. — Якщо це його порушення та злочини, виходить, він їх і вчинив!

— Отже, винний, — майже проспівав офіцер без відзнак і відійшов від столу. — Тепер він у вашому розпорядженні, полковнику!

— Дякую вам, — уклонився полковник. — Прекрасна робота. — Він повернувся до капелана: — Ну, капелане, у нас усе. Гру скінчено. Іди гуляй. Ну, йди.

— Куди? — перелякано запитав капелан.

— Тобі кажуть, мотай звідси! — ревнув полковник, сердито тицяючи великим пальцем через плече. — Забирайся під три чорти!

Капелан зовсім отетерів від такої неподобної брутальності, але, на свій превеликий подив, був вельми розчарований тим, що його відпускають.

— Хіба ж ви не збираєтесь покарати мене? — пробелькотів він з якимось сварливим невдоволенням.

— Ні, чорт забирай, якраз і збираємося! Тільки ми не бажаємо, щоб ти тут муляв нам очі, поки ми вирішуватимемо, як і коли тебе покарати. Отож геть з очей! Ну, мотай же звідси, поки цілий!

— Ви відпускаєте мене? — невпевнено піднявшись і ступивши кілька кроків до дверей, запитав капелан.

— Поки що так. Тільки не здумайте залишати острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що відтепер ви у нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Ні, хто б міг подумати — вони таки справді його