Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Жак Коллен вмить упізнав Азію або, повертаючи цій жінці її справжнє ім’я, Жакліну Коллен, свою тітку; ця гідна свого племінника стара, думки якої були зосереджені на ув’язненому, боронила його зі спритністю і проникливістю, що, принаймні, дорівнювались спритності і проникливості правосуддя; вона отримала дозвіл (виданий напередодні на ім’я камеристки герцогині де Мофріньєз за рекомендацією пана де Серізі) на побачення з Люсьєном і абатом Карлосом Еррерою, коли вони будуть не в секретній; на цьому дозволі начальник департаменту, що відав тюрмами, написав два слова. Папір уже самим своїм кольором свідчив про сильні рекомендації, бо ці перепустки, так само як і почесні запрошення на виставу, бувають різної форми і вигляду.

Тому ключар відімкнув хвіртку, особливо коли помітив гайдука в пір’ї, бо його зелений із золотом костюм, блискучий, немов у російського генерала, свідчив про відвідувачку-аристократку з майже королівським гербом.

— Ах, мій любий абат! — скрикнула, помітивши служителя церкви, удавана знатна дама, проливаючи потоки сліз. — Як це могли посадити сюди хоча б на хвилину таку святу людину!

Начальник взяв перепустку й прочитав: “За рекомендацією його вельможності графа де Серізі”.

— Ах, пані Сан Естебан, пані маркіза! — сказав Карлос Еррера. — Яка прекрасна самовідданість!

— Пані, так не можна бачитись, — сказав добрий старигань Го.

І він сам затримав на ходу цю бочку чорного муару і мережива.

— Як, на такій віддалі? — провадив Жак Коллен. — І у вашій присутності... — додав він, оглядаючись на всіх.

Від тітки, що забила памороки канцеляристові, начальникові, наглядачам і жандармам своїм туалетом, несло мускусом. На ній була, крім мережив на тисячу екю, чорна шаль на шість тисяч франків. Нарешті, гайдук красувався в дворі Консьєржері з нахабством лакея, який вважає себе за дуже потрібного для вибагливої принцеси. Він не розмовляв з виїзним лакеєм, що стояв біля ґратчастих воріт на набережній, завжди відкритих удень.

— Чого ти хочеш? Що я маю зробити? — спитала пані де Сан-Естебан на арго, умовленому між тіткою і племінником.

Це арго полягало в додаванні закінчень “ар” чи “ор”, “аль” чи “і” так, щоб це робило слова — французькі або ж арго — перекрученими і довшими. Це був дипломатичний шифр, застосований до усної мови.

— Поклади всі листи в надійне місце, візьми найбільш компрометуючі для кожної з тих дам, приходь, перебравшись “хіпесницею”, в “залу загублених кроків” і чекай моїх розпоряджень.

Азія, або Жакліна, стала на коліна, немов для благословіння, і лжеабат благословив свою тітку з євангельським зворушенням.

— Addio, marchesa![120] — сказав він голосно і додав умовною мовою: — Знайди Європу і Паккара з семиста п’ятдесятьма тисячами франків, які вони поцупили; вони нам потрібні.

— Паккар тут, — відповіла благочестива маркіза зі зрошеними слізьми очима, показуючи на гайдука.

Ця швидкість розуміння викликала не тільки усмішку, але навіть рух подиву в людини, що могла дивуватись у цілому світі тільки своїй тітці. Лжемаркіза повернулась до свідків цієї сцени, як жінка, що звикла грати першу роль.

— Він у розпачі, що не може бути присутнім на похороні сина, — сказала вона поганою французькою мовою, — бо жахлива помилка правосуддя розкрила таємницю цієї святої людини... Але я буду на похоронній відправі. Ось пане, — сказала вона панові Го, даючи йому повний золота гаманець. — Ось вам на полегшення долі нещасних ув’язнених.

— Оце шик! — сказав їй на вухо задоволений племінник.

Жак Коллен пішов за наглядачем, який повів його в дворик.

Бібі-Люпена, охопленого розпачем, нарешті помітив справжній жандарм, до якого він після виходу Жака Коллена звертався з багатозначними “хм! хм!” і замінив його в камері засудженого. Але цей ворог Дурисмерті не міг з’явитись вчасно, щоб побачити знатну даму, яка зникла в своєму блискучому екіпажі; проте, голос її, хоч і змінений, доніс до його вуха хрипкі звуки.

— Триста “кругляків” на арештантів! — казав старший наглядач, показуючи Бібі-Люпенові гаманець, переданий паном Го своєму канцеляристові.

— Покажіть, пане Жакометі, — сказав Бібі-Люпен. Начальник таємної поліції взяв гаманець, висипав золото собі на руку й уважно розглянув його.

— Справді, це золото! — сказав він. — І гаманець з гербом. Ах, мерзотник, яка хитрість! яка досконалість! Він нас щохвилини обдурює... Треба було б стріляти в нього як у собаку!

— Що ж трапилось? — спитав секретар, знов узявши гаманець.

— Трапилось те, що ця жінка, очевидно, була “хіпесниця”! — скрикнув Бібі-Люпен, люто тупнувши ногою по плитах бруку біля входу.

Ці слова справили велике враження на глядачів, що скупчились на певній відстані від пана Сансона, який все ще стояв, спершись спиною на велику пічку, в центрі цієї просторої зали зі склепінням, і чекав наказу зробити туалет злочинця і встановити ешафот на Гревській площі.

Прийшовши знов у внутрішній дворик, Жак Коллен попрямував до своїх “друзів” властивою постійному гостеві “левади” ходою.

— В чому ти “зашухерився”? — спитав він Лапурая.

— Моя справа кінчена, — відповів убивця, коли Жак Коллен відвів його набік. — Тепер мені потрібний “вірний друг”.

— Чому саме?

Лапурай, розповівши своєму шефові на арго про всі свої злочини, докладно змалював убивство і крадіжку, вчинені у подружжя Кротта.

— Поважаю тебе, — сказав йому Жак Коллен. — Добре зроблено. Але мені здається, що ти припустився однієї помилки.

— Якої?

— Зробивши справу, тобі слід було здобути російський паспорт, переодягтись російським князем, купити гарну карету з гербом, сміливо покласти гроші в банк, взяти акредитив на Гамбург, сісти в поштову карету з лакеєм, покоївкою і коханкою, переодягненою на зразок княгині, а в Гамбурзі сісти на пароплав, що йде в Мексику. З двомастами вісімдесятьма тисячами франків золотом розумний хлопець повинен зробити все що хоче, поїхати куди хоче, “дядю сарай”.

— Ах, у тебе такі думки, тому що ти “маза”! Ти ніколи не втрачаєш “сорбонни”. А я...

— Зрештою, добра порада в твоєму становищі, це