Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Правда! — сказав з виразом сумніву Лапурай. — Все ж таки давай сюди твій бульйон! Якщо він мене не нагодує, то я з нього зроблю хоч ножну ванну...
— Ось ти схоплений “двірником” з п’ятьма великими крадіжками і трьома вбивствами, при чому останнє стосується двох багатих буржуа... Присяжні не люблять, щоб убивали буржуа... Тебе вже немов “запакували для пасажу”, і ти не маєш ніякої надії...
— Вони все це мені казали, — жалісно відповів Лапурай.
— Моя тітка Жакліна, з якою я тільки що мав невеличку розмову в самій канцелярії, і яка, ти знаєш, є матір’ю для фананделів, сказала мені, що “двірник” хоче спекатись тебе, так він тебе боїться.
— Але, — сказав Лапурай з наївністю, що доводить, як пройняті злодії “природним правом” крадіжки, — я тепер багатий, чого ж вони бояться?
— Ми не маємо часу розводити філософію, — сказав Жак Коллен. — Повернімось до твого становища...
— Що ти хочеш зробити зі мною? — спитав Лапурай, перериваючи свого “мазу”.
— Побачиш! Мертвий собака чогось іще вартий.
— Для інших! — сказав Лапурай.
— Я приймаю тебе в свою гру! — відповів Жак Коллен.
— Це вже дещо! — сказав убивця. — А далі?
— Я не питаю, де твої гроші, але хочу знати, що ти думаєш робити з ними.
Лапурай стежив за непроникними очима “мази”; той холодно провадив далі:
— Чи маєш ти яку-небудь “хмару”, яку ти любиш, дитину, фананделя, якому хочеш допомогти? Через годину я вийду з в’язниці, і зможу зробити все для тих, кому ти бажаєш добра.
Лапурай все ще вагався, залишаючись нерішучим. Тоді Жак Коллен висунув останній аргумент.
— Твоя частка в нашій касі — тридцять тисяч франків; чи ти залишаєш її фананделям? Чи віддаєш кому-небудь? Твоя частка в надійному місці, я цього ж вечора можу передати її тому, кому ти хочеш її відписати.
В убивці вихопився рух задоволення.
“Він мій! — сказав сам до себе Жак Коллен. — Але не будь роззявою, поміркуй... — казав він далі Лапураєві на вухо. — Дідусю, у нас немає й десяти хвилин зайвих... Генеральний прокурор покличе мене, і я матиму з ним розмову. Я тримаю цю людину в руках, я можу скрутити “двірникові” голову. Я певен, що врятую Мадлену.”
— Коли ти врятуєш Мадлену, любий мій маза, то ти можеш мене...
— Не будемо розпускати слину, — сказав поспішно Жак Коллен. — Складай заповіт.
— Ну, то я хотів би дати гроші Гонорі, — жалісно відповів Лапурай.
— Стривай! Ти живеш з удовою Моїсея, того єврея, що був на чолі “тачечників” на півдні? — спитав Жак Коллен.
Подібно великим полководцям Дурисмерть прекрасно знав особовий склад усіх своїх частин.
— Так, це вона, — сказав Лапурай, дуже підлещений.
— Гарна жінка! — сказав Жак Коллен, що прекрасно вмів маневрувати цими страшними машинами. — Хитра хмара, в неї великі зв’язки і багато чесності; це викінчена хіпесниця. Ага, ти набрався сили від Гонори! Безглузда річ — угробитись, коли маєш таку хмару. Дурень! Треба було завести маленьку чесну торгівлю та й жити собі... А що вона “купує”?
— Вона влаштувалась на вулиці Сент-Барб, завідує домом...
— Значить, ти робиш її своєю спадкоємицею? Ось, любий мій, до чого доводять нас ці шельми, коли маєш дурість кохати їх.
— Так, але не давай їй нічого, поки я не покочусь.
— Присягаюсь! — сказав Жак Коллен серйозним тоном. — Фананделям нічого?
— Нічого, вони на мене “капнули”, — з ненавистю відповів Лапурай.
— Хто тебе продав? Хочеш, щоб я помстився за тебе? — жваво спитав Жак Коллен, намагаючись розбуркати останнє почуття, яке примушує подібні серця тремтіти в останню хвилину. — Хто знає, старий мій фанандель, чи не зможу я, помщаючись за тебе, воднораз помирити тебе з “двірником”.
Тут убивця глянув на свого “мазу” з виглядом щасливого остовпіння.
— Аджеж, — відповів “маза” на цей вираз красномовного обличчя, — я тепер граю комедію тільки для Теодора. Якщо цей водевіль матиме успіх, стариганю, то я зможу багато чого зробити для одного зі своїх друзів, а ти до них належиш.
— Якщо я тільки побачу, що ти добився відстрочки церемонії для бідолашного Теодора, чуєш, я все зроблю, що ти хочеш.
— Це справа певна, я знаю, що “витягну” цю “сорбонну” з пазурів “двірника”. Бачиш, Лапурай, щоб “витруситись”, треба подавати руку один одному... Сам-один нічого не зробиш.
— Правда! — скрикнув убивця.
Довір’я Лапурая так міцно встановилось, він так фанатично вірив у “мазу”, що більше не вагався.
Лапурай виказав таємницю своїх співучасників, яку дуже добре зберігав до цього часу. Жак Коллен тільки це й хотів узнати.
— Ось “кубушка” (таємниця)! Щодо “мокрого” (крадіжка з убивством) зі мною були на третину Рюффар, агент Бібі-Люпена і Годо...
— Вирви-Шерсть?.. — скрикнув Жак Коллен, називаючи Рюффара його злодійським ім’ям.
— Так. Негідники продали мене, бо я знаю їхню схованку, а вони моєї не знають.
— Ти мастиш мені чоботи, любенький! — сказав Жак Коллен.
— Як?
— Ну, дивись, — відповів “маза”, — як вигідно довірятись мені... Тепер твоя помста — частина моєї гри. Я тебе не прошу виказати мені твою схованку, ти скажеш мені це в останню хвилину; але скажи мені все, що стосується Рюффара й Годе.
— Ти є і завжди будеш нашим мазою, у мене не буде таємниць від тебе, — відповів Лапурай. — Моє золото в “глибі” (льоху) дому Гонори.
— Ти нічого не побоюєшся від твоєї “хмари”?
— Отакої! Вона ж нічого не знає про мої каверзи! — відповів Лапурай. — Я напоїв Гонору, хоч це така жінка,