Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

стоїш посеред великої зали зі склепінням біля ґратчастого входу. Ця зловісна кімната освітлюється душником, захищеним дуже міцними ґратами і ледве помітним, коли входити в Консьєржері, бо він міститься в невеличкому просторі збоку від вхідних ґрат, між вікном канцелярії і квартирою канцеляриста Консьєржері, яку архітектор приладнав, наче шафу, в глибині головного двору. Подібне розташування пояснює, чому ця кімната, обнесена чотирма товстими мурами, дістала в час перебудови Консьєржері таке зловісне й похмуре призначення. Всяка спроба втекти звідси марна. Коридор, що веде до секретних камер і до жіночого відділу, закінчується навпроти пічки, біля якої завжди скупчуються жандарми і наглядачі. Душник — цей єдиний вихід назовні, — розташований на висоті дев’яти футів над підлогою, виходить на головний двір, що охороняється жандармами, які вартують біля зовнішніх воріт Консьєржері. Ніяка людська сила не може справитись з товстими стінами. Крім того, злочинця, засудженого до страти, відразу одягають у гамівну сорочку, — .одяг, що, як відомо, унеможливлює дію рук. Далі його приковують за ногу до ліжка; і, нарешті, його сторожить і йому прислуговує “псира”. Підлога в цій камері вкрита товстими кам’яними плитами, а освітлення таке слабке, що майже нічого не видно.

Не можна не відчути, входячи сюди, морозу, що проймає до кісток, навіть тепер, хоч уже шістнадцять років ця кімната стоїть порожня внаслідок того, що в Парижі сталися зміни в порядку виконання судових вироків. Уявіть собі тут злочинця віч-на-віч з докорами совісті, серед тиші і темряви — цих двох джерел жаху, — і ви запитаєте себе, хіба від цього не можна збожеволіти? Що то за організм у людей, що витримують цей режим, до якого гамівна сорочка додає нерухомість, бездіяльність!

Теодор Кальві, корсиканець, якому було на той час двадцять сім років, все ж виявив стійкість протягом двох місяців перед дією цієї темниці і перед базіканням “псири”, загорнувшись у покривало абсолютної мовчазності. Ось у чому полягала злочинна справа, за яку корсиканець дістав смертний вирок. Хоч вона й надзвичайно цікава, ми викладемо її коротенько. Неможливо робити великі відступи, наближаючись до розв’язки цієї історії, що й так затяглась і зацікавлює тільки долею Жака Коллена, цього своєрідного хребта, який своїм жахливим впливом зв’язує, так би мовити, “Батька Горіо” з “Втраченими ілюзіями”, а “Втрачені ілюзії” з цим етюдом. Уява читача, зрештою, доповнить цю темну справу, що завдала тоді багато клопоту присяжним сесії, перед якою став Теодор Кальві. Тому, коли прохання злочинця про касацію було відхилене, пан де Гранвіль цілий тиждень працював над цією справою і відкладав з дня на день наказ про страту, так йому хотілось заспокоїти присяжних, оголосивши, що на порозі смерті засуджений зізнався у своєму злочині.

Бідна вдова з Нантера жила в будинку, що стояв окремо від цього містечка, розташованого, як відомо, серед неплідної рівнини, між пагорбом Мон-Валер’єн, Сен-Жерменом, буграми Сартувіля і Аржантейля. Вона була вбита й пограбована через кілька днів після одержання своєї частки несподіваної спадщини. Ця спадщина полягала в трьох тисячах франків, дюжині столових кувертів, у золотому ланцюжку, годиннику і білизні. Замість вкласти ті три тисячі франків у Парижі, за порадою нотаріуса того покійного виноторговця, від якого вона дістала спадщину, стара жінка хотіла залишити все у себе. Насамперед, вона ніколи не бачила стільки грошей, які б їй належали, потім нікому не довіряла в будь-яких справах, як більшість простолюду і селян. Після ґрунтовного обговорення питання з нантерським виноторговцем, її родичем і родичем покійного виноторговця, вдова вирішила вкласти всю суму у довічну ренту, продати свій будинок у Нантері і переїхати в Сен-Жермен та жити по-буржуазному на проценти.

При домі, де вона жила, був досить великий сад з поганою огорожею; це був один із тих поганеньких будиночків, що їх споруджують собі дрібні землероби в околицях Парижа. Штукатурка і пісковик, надзвичайно поширені в Нантері, де територія вкрита каменоломнями з відкритою розробкою, були застосовані, як це можна бачити скрізь навколо Парижа, нашвидку і без ніякого архітектурного задуму. Це майже завжди — хижка цивілізованого дикуна. Будинок був двоповерховий з мансардами.

Каменяр, чоловік цієї старої й будівник дому, вмурував в усі вікна дуже міцні залізні прути. Вхідні двері були надзвичайно міцні. Покійний знав, що він тут сам серед поля, та ще якого поля! Його клієнтура складалася з найвидатніших паризьких мулярів. Найважливіші матеріали для свого дому, спорудженого за п’ятсот кроків від каменоломні, вів привозив на підводах, що поверталися порожняком із Парижа. Він підшукував на паризьких розламаних будівлях підходящі і дуже дешеві речі. Таким чином, вікна, ґрати, двері, віконниці, столярні вироби — все походило від дозволеного розтягання, від подарунків, зроблених йому його клієнтами, гарненько дібраних подарунків. Із двох рам, які можна було взяти, він брав кращу. Будинок з досить просторим переднім подвір’ям, де були ставні, зі сторони шляху відгороджувала стіна. Міцні ґрати служили за ворота. Крім того, в стайні були сторожові собаки, а в домі ночувала маленька собачка. За домом був садок площею приблизно з гектар.

Овдовівши, бездітна жінка каменяра жила в цьому домі з єдиною служницею. Грошима, вирученими за продаж каменоломні, сплачено борги каменяра, що вмер два роки тому. Єдиним майном у вдови був цей відлюдний будинок, де вона годувала курей і корів, продаючи яйця та молоко в Нантері. Не маючи тепер конюха, візника і робітників-каменярів, яких покійний примушував усе робити, вона вже не обробляла саду, збираючи там невеличку кількість трави і овочів, що зростають на цьому каменистому ґрунті.

Вартість будинку разом з успадкованими грошима могла скласти суму в сім-вісім тисяч франків, і жінка гадала, що вона буде щасливо жити в Сен-Жермені на сімсот-вісімсот франків довічної ренти, яку вона сподівалась одержувати зі своїх восьми тисяч франків. Вона вже кілька разів радилася з сен-жерменським нотаріусом, бо не хотіла віддати своїх грошей на довічні проценти нантерському виноторговцеві, як той просив. За таких умов, одного дня вдова Піжо та її служниця перестали виходити з дому. Ґратчасті ворота двору, вхідні двері будинку, віконниці, — все було зачинене. Через три дні судова влада, повідомлена про такий стан справи, зробила огляд. Пан Попіно, судовий слідчий, в супроводі королівського прокурора приїхав із Парижа, і було констатовано таке.

Ні на ґратчастих воротах у дворі, ні на вхідних дверях будинку не було помітно будь-яких ознак зламу. Ключ був у замку вхідних дверей з внутрішнього боку. Жоден із залізних прутів не був