Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Ані ревнощі, ані суперництво не мали доступу до її серця. Усі абсолютно жінки могли однаково розраховувати на її прихильність, і та, котра приносила своїй статі найбільшу славу — чи то красою, привабливістю, чи почуттями, — та пробуджувала в ній найбільший інтерес. Вона була б рада бачити всіх жінок навколо себе, заслужити їхню довіру й завоювати їхню дружбу. Про чоловіків вона говорила нечасто і з великою стриманістю, хіба що йшлося про те, аби похвалити якийсь шляхетний вчинок. Тоді вона висловлювала своє захоплення щиро й навіть палко. Зрештою, найохочіше вона розмовляла на загальні темі, а пожвавлювалася тільки тоді, коли говорила про благополуччя Мексики й запевнення щастя її жителям. Це була її улюблена тема, до якої вона зверталася, коли тільки мала можливість.
Багатьох людей їхня доля, а також характер примушують жити, корячись тій статі, яка повинна повелівати, коли не може коритися. Я, без сумніву, належу саме до таких людей. Я був покірним поклонником Ельвіри, потім її поступливим чоловіком, але вона сама послабила мою прив’язаність, не надаючи їй, схоже, надто великого значення.
Бали й маскаради йшли одні за другими, і світські, так би мовити, обов’язки прив’язували мене до особи Тласкали. Правду кажучи, серце ще більше мене до неї прив’язувало, і першою зміною, яку я в собі помітив, був політ моєї думки й підйом духу. Напрям моїх думок набрав більшої визначеності, воля — стійкості. Я відчував потребу втілити свої почуття в конкретну дію і хотів мати вплив на долі моїх ближніх.
Я попросив посаду й отримав її. Посада, довірена мені, віддавала під мою владу кілька провінцій; я побачив, що тубільці були гноблені іспанцями, й виступив на їх захист. Проти мене піднялися потужні супротивники, я потрапив у неласку міністерства, двір почав мені погрожувати; я відважно їм протистояв. Мексиканці любили мене, іспанці поважали, але найбільше тішила мене прихильність, яку я збудив у серці коханої жінки. Щоправда, Тласкала ставилася до мене з такою самою, а може, й ще більшою стриманістю, але її погляд шукав моїх очей, зупинявся на них із симпатією, а відвертався з неспокоєм. Вона мало говорила зі мною, не згадувала про те, що я робив для мексиканців, але щоразу, коли вона до мене зверталася, голос її тремтів, слова тіснилися в грудях, так що найзвичайнісінька розмова проходила в тоні зростаючої приязні. Тласкала думала, що знайшла в мені душу, схожу на свою. Вона помилялася, це її власна душа перелилася в мою, надихала мене й вела дорогою дії. Я й сам був охоплений ілюзіями щодо сили свого характеру. Мої думки набрали вигляду роздумів, уявлення про щастя Америки перетворилися в зухвалі плани, навіть розваги набирали геройського забарвлення. Я полював у лісах на яґуарів і пум і вступав у поєдинки з цими хижаками. Найчастіше, однак, я мандрував далекими каньйонами, і луна була єдиним повірником кохання, про яке я не смів розказати жінці, котру кохав потайки.
Тласкала розгадала мене, я також думав, що для мене спалахнув пломінчик надії, і ми легко могли зрадити себе в очах проникливого загалу. На щастя, ми уникли загальної уваги. У віце-короля з’явилися певні важливі справи, що поклали край низці розваг, яким він, а за ним і вся Мексика палко віддавалися. Ми тоді почали жити спокійнішим життям. Тласкала повернулася в свій дім, який вона мала на північ від озера. Я спершу почав досить часто навідувати її, потім вже приходив щодня. Я не можу пояснити вам характеру наших відносин. З мого боку це межувало з якимось фанатизмом, з її боку неначе палав святий вогонь, який вона підтримувала охоче і зосереджено.
Взаємне визнання почуттів от-от мало зірватися з наших губ, але ми не сміли його вимовити. Цей стан зачаровував, п’янив нас, і ми боялися якимось чином його змінити.
Коли маркіз дійшов до цього місця своєї розповіді, циган повинен був зайнятися справами табору, і нам довелося відкласти до наступного дня заспокоєння нашої цікавості.
День сорок четвертий
Ми всі зібралися в мовчанні, і маркіз, зайнявши своє місце, продовжив так:
Продовження історії маркіза Торреса Ровельяса
Я розповідав вам про своє кохання до незрівнянної Тласкали, змалював вам її постать і душу; продовження моєї історії дозволить вам пізнати її ще краще.
Тласкала вірила в істинність нашої святої віри, але водночас глибоко шанувала пам’ять своїх предків і з таких поплутаних уявлень про ці справи вигадала для себе особливий рай, який був не на небі, а в якійсь серединній країні. Вона навіть якоюсь мірою поділяла забобони своїх земляків, вірила, що славні тіні царів з її роду темними ночами сходять на землю й відвідують стародавнє кладовище, яке знаходиться в горах. Тласкала нізащо в світі не пішла б туди вночі. Однак іноді ми ходили туди вдень і проводили там довгі години. Тласкала тлумачила мені ієрогліфи, вирізьблені на надгробках її предків, і пояснювала їх через старі перекази, які дуже добре знала.
Ми вже розібрали більшу частину написів і, продовжуючи наші пошуки, знаходили нові, які очищали від моху й терену, що їх покривали. Одного дня Тласкала показала мені колючий кущ і сказала, що він має своє значення, бо той, хто його посадив, мав намір прикликати помсту богів на тіні своїх ворогів, і я добре зроблю, якщо знищу цю зловісну рослину. Я взяв сокиру в мексиканця, який ішов за нами, й зрубав лиходійний кущ. Тоді ми побачили камінь, вкритий ієрогліфами значно густіше, ніж нагробки, які ми оглядали до цього часу.
— Цей напис, — сказала Тласкала, — був тут вибитий вже після завоювання нашої країни. Мексиканці тоді змішували ієрогліфи з деякими літерами алфавіту, який вони перейняли від іспанців. Тогочасні написи легше прочитуються.
І справді, вона почала читати, але з кожним словом у її рисах проступало все більше страждання, і врешті-решт вона впала непритомна на камінь, який протягом двох століть ховав причину її раптового жаху.
Тласкалу перенесли додому, вона трохи опритомніла, але не могла зв’язати разом двох речень і весь час немовби маячила. Я повернувся до себе в повному розпачі, а наступного дня отримав листа такого змісту: