Українська література » Сучасна проза » Знедолені - Віктор Гюго

Знедолені - Віктор Гюго

Читаємо онлайн Знедолені - Віктор Гюго
у мавп.

Потім показав старшому на товсту й чудово сплетену мату, на якій той лежав:

— А цю штуку я взяв у жирафи.

Після короткої мовчанки Гаврош провадив:

— Усе це належало звірам. Вони на мене не розсердились. Я пояснив їм, що беру їхнє манаття для слона.

Він знову помовчав, а тоді сказав:

— Перелізеш через мур — і плювати тобі на владу. Ось так!

Двоє малих із боязкою шанобою поглядали на цього відважного й винахідливого хлопця. Безпритульний, як і вони, слабкий, як і вони, він, одначе, був наділений якоюсь просто-таки казковою могутністю.

— Добродію, — боязко запитав старший, — а поліцаїв ви не боїтесь?

Гаврош обмежився зауваженням:

— Треба казати не «поліцаї», а «фараони», хлопче.

Менший, який лежав скраю, дивився широко розплющеними очима, але не озивався. Гаврош підіткнув під нього «ковдру», як це зробила б мати, і підсунув під рогожу якесь ганчір’я, влаштовуючи йому в такий спосіб подушку.

— Ну як? Добре тут? — спитав він, звертаючись уже до старшого.

— Дуже! — відповів той, дивлячись на Гавроша з виразом врятованого янгола.

Бідолашні малюки, змоклі під дощем, потроху почали зігріватися.

— До речі, — провадив Гаврош, — а чого ви плакали?

І додав, показавши пальцем на меншого:

— Ну такий опецьок, то ще нехай. Але дорослому, як ти, плакати не годиться. А то дивишся на тебе — теля та й годі.

— Як не плакати, — сказав хлопець, — коли в нас немає домівки, й ми не знали, куди йти. А надворі ніч, і ми самі-одні.

— Послухай-но, — сказав Гаврош. — Ніколи не варт рюмсати через дрібниці. Я про вас потурбуюся. Нам буде весело — ось побачиш. Улітку ми купатимемось біля Аустерліцького мосту й бігатимемо голяка по плотах, щоб подратувати праль. Вони так репетують і сердяться — бачив би ти, які вони кумедні. Ми підемо на Єлисейські Поля дивитись на людину-скелета. Він живий, але такий худий, що кістки випинаються назовні. А ще я поведу вас на виставу, на Фредеріка Леметра. Я маю знайомих акторів, а одного разу навіть грав на сцені. Ми, хлопчаки, бігали під полотнищем, а воно коливалось і зображувало море. Я вас теж улаштую до свого театру. А потім ми підемо дивитись на дикунів. Вони несправжні, ті дикуни. На них рожеве трико, і видно, як воно морщиться, а на ліктях заштопане білими нитками. Побуваємо ми й в Опері. А зайдемо туди з клакерами — це ті, кому платять, щоб якомусь акторові вони плескали, а іншого освистували. Ми ще з вами подивимось, як відрубують голову на гільйотині. Я покажу вам ката. Він живе на вулиці Маре. Звати його пан Сансон. На дверях у нього поштова скринька. О, ми з вами добре порозважаємось!

Аж раптом на палець Гаврошеві впала крапля гарячої смоли, й це повернуло його до дійсності.

— Чорт забирай! — сказав він. — Я не можу витрачати більше одного су в місяць на освітлення квартири. Вляглися — значить, треба спати. Нам нема коли читати романи пана Поля де Кока. Крім того, світло можуть помітити фараони.

Негода посилювалася. Гуркотів грім, і чути було, як барабанять по спині слона краплі зливи.

— Одурили ми тебе, дощ! — вигукнув Гаврош. — Люблю слухати, як дзюркотить водичка по ногах моєї долівки. Зима дурна; їй не вдається нас намочити, от вона й лютує, стара водоноска.

У відповідь на ці нешанобливі слова спалахнула така сліпуча блискавка, аж її спалах проник крізь щілини у слоновому череві. А за спалахом ударив оглушливий грім. Дітлахи скрикнули й підхопились на ноги, мало не збивши сітку з жердин. Але Гаврош обернув до них своє сміливе личко й голосно засміявся:

— Спокійно, малюки! Не розваліть мені хату. Оце так грім! Браво, Господи! У тебе вийшло не гірше, ніж у театрі Амбіґю.

Він поправив сітку, легенько штовхнув обох малих на постіль, натис їм на коліна, щоб вони випростались, і гукнув:

— Добрий Господь запалив свою свічку, і я можу погасити свою. Треба спати, дітки. Накривайтеся, я зараз гашу. Готові?

— Так, — прошепотів старший. — Мені дуже добре. Під головою наче пухова подушка.

— Кажуть не «голова», а «довбешка», — зауважив Гаврош.

Двоє малих притиснулись один до одного. Гаврош натяг їм укривало аж на вуха і втретє за сьогодні повторив:

— Спіть!

І дмухнув на ґніт.

Як тільки світло погасло, сітка, що під нею лежали діти, почала якось дивно тремтіти. Чувся глухий скрегіт із металевим призвуком. Здавалося, безліч зубів угризаються в мідний дріт. Усе це супроводжувалося різким попискуванням.

П’ятирічний малий, почувши над головою це шарудіння, похолов від жаху і штовхнув ліктем старшого брата, але той уже спав. Тоді малюк наважився пошепки звернутися до Гавроша:

— Добродію!

— Га? — озвався Гаврош, який уже склепив повіки.

— Що це шарудить?

— Пацюки, — відповів Гаврош.

І знову опустив голову на мату.

Справді, пацюків у слоновому череві були сотні. Світло ґнота змушувало їх триматися по кутках, але тепер, коли в цій печері, яку звірі вважали своєю оселею, запанувала темрява, вони осміліли й, відчувши «запах свіжини», табунами накинулись на Гаврошеве шатро, певне, сподіваючись прогризти дріт.

Тим часом малий не міг заснути.

— Добродію! — знову озвався він.

— Чого тобі? — спитав Гаврош.

— А що воно — пацюки?

— Це такі миші.

Гаврошеве пояснення трохи заспокоїло малого. Колись він бачив білих мишей і зовсім їх не злякався. Проте він знову озвався:

— Добродію!

— Ну, що тобі?

— А чого у вас нема кота?

— Був у мене один, — відповів Гаврош, — та вони його з’їли.

Почувши ці слова, малий знову затремтів від страху.

— Добродію!

— Га?

— Кого з’їли?

— Кота.

— А хто з’їв кота?

— Пацюки.

— Миші?

— Ну так, пацюки.

Нажаханий цими мишами, які їдять котів, малюк провадив:

— Добродію, а нас вони не з’їдять, оті миші?

— Ще й як! — сказав Гаврош.

Страх малого досяг найвищої межі. Але Гаврош додав:

— Не бійся! Вони сюди не проберуться. Ось тобі моя рука. Замовкни й спи!

І взяв малого за руку. Хлопець притис Гаврошеву руку до себе й трохи заспокоївся. Навколо запанувала тиша: почувши людські голоси, пацюки розбіглися. Незабаром вони знову люто накинулися на сітку, але троє малих уже міцно спали й тому нічого не чули.

Година за годиною минала ніч. Темрява вкривала площу Бастилії, поривами налітав зимовий вітер із дощем. Величезний слон стояв нерухомо, мовби вдивляючись у темряву; здавалося, він поринув у глибоку задуму, задоволений, що дав притулок трьом бідолашним дітям.

Десь перед світанком із вулиці Сент-Антуан вибіг чоловік; він швидко перетнув площу і крізь щілину в паркані прослизнув під черево слона. Там він крикнув — раз

Відгуки про книгу Знедолені - Віктор Гюго (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: