Знедолені - Віктор Гюго

— Як вас звуть?

— Маріус, — відповів він. — А вас?

— А мене Козетта.

Книга шоста

Малий Гаврош

1. Лиха витівка вітру

Десь після 1823 року, коли монфермейська корчма помалу провалювалася в трясовину дрібних боргів, у Тенардьє з’явилося ще двоє малих, обидва хлопчики. П’ятеро дітей — дві дівчинки і троє хлопців — це було вже забагато.

Розповімо, як Тенардьє пощастило спекатися двох наймолодших і навіть здобути з цього вигоду.

Ми вже згадували про дівку Маньйон, яка зуміла примусити добряка Жільнормана опікуватися своїми двома дітьми. Вона жила по набережній Целестинців на розі Мускусної вулиці. Під час епідемії крупу, яка спустошила прибережні квартали Парижа, Маньйон в один день втратила ще зовсім малими обох своїх дітлахів, одного вранці, другого — ввечері. Для неї то був удар. Діти становили справжній скарб для матері — вона щомісяця отримувала на них вісімдесят франків. Ту суму дуже акуратно виплачував Маньйон від імені Жільнормана його управитель пан Барж, відставний судовий пристав, що мешкав на вулиці Сицилійського короля. Зі смертю дітей із постійним прибутком довелося б розпрощатися. Маньйон стала шукати виходу. В тому темному братстві зла, куди вона входила, усі все знають одне про одного, вміють берегти таємниці й у разі потреби допомагають ближньому. Маньйон треба було двох дітей. Тенардьє мали зайвих — теж хлопчиків і того самого віку. Так відбулася оборудка, вигідна для обох сторін. Малі Тенардьє стали дітьми Маньйон. Маньйон покинула набережну Целестинців і перебралася на вулицю Дзвонарів.

За своїх відданих на користування дітей Тенардьє вимагав десять франків на місяць, які Маньйон погодилася йому платити. Ну, а пан Жільнорман і далі чесно виконував узяті на себе обов’язки й один раз на півроку з’являвся провідати малих. Підміни він не помітив. «Які вони схожі на вас, добродію!» — казала йому Маньйон.

Десь відразу після того випадку Тенардьє обернувся Жондретом. Його дочки та Гаврош навряд чи й помітили, що в них були два малі братики. На певному щаблі злиднів людина стає до всього байдужа і навіть на своїх родичів дивиться, як на щось примарне. Вони зливаються для неї із сірим тлом життя і стають невидимі.

Маньйон була до певної міри чепурухою в злочинному світі. Вона любила наряджатися. Дітям, які до неї потрапили, не було на що нарікати. Підставна мати ставилася до них краще, ніж рідна: непогано вдягала, непогано годувала, і малі росли майже «паничами» — адже вони щомісяця приносили вісімдесят франків. Маньйон розігрувала «даму» й при дітях не розмовляла на злодійському жаргоні.

Так минуло кілька років. І раптом невблаганна доля, яка досі бодай трохи опікувалася цими бідолашними малими, грубо викинула їх у життя, й вони були змушені почати його самостійно.

Арешт цілого гурту злочинців, як той, що відбувся в Жондретовому лігві, завжди призводить до цілої низки крахів у темному світі «суспільного дна». Катастрофа Тенардьє відбилася й на Маньйон.

Одного дня вона в якийсь таємничий спосіб одержала записку від Відьмака, котрий сидів у в’язниці, але й там не припиняв «працювати». Відьмак наказував їй з’ясувати, чи є вигода «навідатися» на вулицю Плюме, в будинок за ґратчастою залізною огорожею.

Маньйон послала в розвідку Епоніну. Епоніна пішла на вулицю Плюме, знайшла будинок за ґратчастою огорожею, все видивилася, вистежила й через кілька днів принесла Маньйон сухар, який та через полюбовницю Інтелігента зуміла передати назад до в’язниці. Сухар на підпільній мові тюремного світу означає: «Нема чого робити».

А незабаром після цього на вулиці Дзвонарів поліція вчинила облаву. В розкинуті сіті потрапили всі підозрілі мешканці того кварталу й серед них Маньйон. Обидва хлопчики гралися на задньому подвір’ї й не бачили нальоту. Коли вони хотіли повернутися в дім, то опинились перед замкненими дверима. Дітей підкликав швець, який працював у майстерні навпроти, і передав їм записку, залишену для них «матір’ю». На папірці була адреса:

«Пан Барж, управитель, вулиця Сицилійського короля, номер 8». Швець сказав малим: «Ви більше тут не живете. Ідіть туди. Це недалеко. Перша вулиця ліворуч. Запитуйте дорогу, показуючи людям цей папірець».

Двоє малих вирушили в дорогу: старший вів меншого й тримав у руці аркушик із адресою. Було холодно. На розі вулиці Дзвонарів порив вітру вирвав папірець із закоцюблих пальчиків хлопця, і малий так і не зміг знайти його, бо вже сутеніло.

Діти пішли навмання блукати вулицями.

2. Як великий Наполеон дав притулок малому Гаврошеві

Навесні в Парижі часто дмуть пронизливі північні вітри, від яких, може, й не замерзаєш, проте мерзлякувато щулишся; певне, вони прориваються крізь нещільно причинені похмурі ворота зими, як ото проникають у тепло нагріту кімнату протяги крізь шпарини у вікнах або в дверях. На початку 1832 року, коли в Європі спалахнула перша в тому сторіччі велика епідемія, північні вітри здавались різкими й холодними, як ніколи. Так ніби прочинилися не ворота зими, а крижані ворота гробниці. В подиху тих вітрів відчувався подих холери.

Дивно, але холодні вітри аж ніяк не перешкоджали скупчуватись у повітрі електричним зарядам. В ту пору часто вдаряли грози з блискавками й громом.

Одного такого весняного вечора, коли здавалося, що повернулась зима, і городяни знову повдягали плащі та пальта, малий Гаврош, тремтячи від холоду під своїми лахами, але, як завжди, веселий, стояв перед перукарнею поблизу Орм-Сент-Жерве. Він кутався у вовняну жіночу хустку, підібрану невідомо де, й начебто милувався восковою нареченою з відкритим корсажем та у вінку з флердоранжу, яка повільно оберталась за вітриною між двох ламп-кенкетів, даруючи перехожим застиглу усмішку. Але насправді хлопець очікував слушного моменту, щоб поцупити з вітрини перукарні брусок мила, який би він потім продав за одне су цирульникові з передмістя. Йому не раз уже щастило поснідати за такий брусок мила. Гаврош називав цю роботу, до якої мав покликання, «поголити голяра».

Милуючись нареченою та косуючи на мило, він бурмотів крізь зуби: «У вівторок. Та ні, не у вівторок. Ні, таки у вівторок. Мабуть-таки, у вівторок. Точно, у вівторок».

Так і лишилося невідомим, що саме Гаврош мав на увазі.

Якщо йшлося про те, коли йому востаннє пощастило пообідати, то відтоді вже минуло три дні, бо тепер була п’ятниця.

Голячи клієнта в добре напаленій перукарні, цирульник час від часу скоса позирав на цього свого ворога, на змерзлого й нахабного хлоп’яка, чиї руки були в кишенях, а очі видивлялися, де що погано лежить.

Поки Гаврош поглядав на наречену та на віндзорське