Знедолені - Віктор Гюго

різним чорнилом, іноді темнішим, іноді світлішим, як буває, коли в чорнильницю доливають води. Отже, це писалося не в один день. Думка й почуття виливалися сюди нерівномірно, зітхання за зітханням, безладно, без певної мети, навмання. Козетта ніколи не читала нічого подібного. Цей рукопис наче прочинив перед нею двері до святилища. Кожен рядок проникав їй у саме серце. Виховання, яке вона дістала, твердило про душу й ніколи про кохання; а це те саме, що говорити про головешку й не згадувати про полум’я. Перед Козеттою наразі відкрилися любов, страждання, доля, життя, вічність, початок, кінець. Так наче чиясь рука сипнула їй жменю променів. У цих кількох рядках вона відчула пристрасну, палку, великодушну й чесну вдачу, тверду волю, глибоку тугу і глибоку надію, змучене серце, палкий захват. То були не так рядки на папері, як краплі чиєїсь душі.

Звідки ж узялися ці сторінки? Хто міг написати їх?

Козетта не вагалася ні хвилини.

Він!

Душа її опроменилася сяйвом. Вона відчула невимовну радість і глибоку тривогу. Це він! Він написав їй! Він тут! Його рука проникла крізь ґратки огорожі! Вона, Козетта, мало не забула його, а він її знайшов! Та хіба могла вона забути його? Ні! Ніколи! Вона завжди любила його, завжди обожнювала. Полум’я лише пригасло на час, а тепер спалахнуло знову. Цей зошит став наче сірником, який підпалив їй душу.

«О, так! — повторювала вона собі. — Я впізнаю його думки! Він уже колись сказав мені все це очима».

Вона повернулася в дім і зачинилась у себе в кімнаті, щоб знову перечитати рукопис, щоб вивчити його напам’ять і помріяти. Начитавшись, поцілувала зошит і сховала його на грудях.

Цілий день Козетта провела в якомусь очамрінні. Думки їй мішалися, вона не розуміла, що з нею діється, й тільки ждала чогось, пойнята солодким трепетом. Обличчя її раз у раз блідло, вона вся тремтіла. Іноді Козетті здавалося, вона марить, і дівчина запитувала себе: «Чи це правда?» Тоді намацувала під сукнею любий зошит, притискала його до серця, і якби Жан Вальжан побачив її в цю мить, він би здригнувся — така осяйна радість струменіла в неї з очей. «Яке щастя! — думала Козетта. — Це він! Це він написав для мене!»

І палко дякувала провидінню, яке вказало йому дорогу до неї.

5. Добре, коли старі вчасно йдуть із дому

Увечері Жан Вальжан пішов на прогулянку.

Козетта зробила зачіску, яка їй дуже личила, і вдягла сукню з вирізом, що трохи відкривав шию і плечі. Вона сама не знала, чому так причепурилась.

Збиралася вона піти з дому? Ні.

Чекала, що хтось прийде? Ні.

На смерканні вона спустилася в сад. Туссен поралася в кухні, яка виходила на задній дворик.

Козетта стала прогулюватися під деревами, потім підійшла до лави.

Камінь лежав там, де й був. Вона поклала на нього руку, наче хотіла його приголубити й подякувати йому.

Несподівано Козетта відчула, що хтось стоїть позад неї.

Вона обернулась і підхопилась на ноги.

Це був він.

Він стояв з непокритою головою, блідий і схудлий. У сутінках ледь вирізнявся його чорний одяг і біліло прекрасне чоло. На його обличчі, освітленому присмерковим сяйвом, здавалося, мерехтів відблиск душі, яка прощається з тілом.

Його капелюх лежав неподалік у траві.

Козетта, готова знепритомніти, не скрикнула. Вона повільно відступала, і водночас її невтримно вабило до нього. Він не зворухнувся. Від нього віяло незбагненним смутком, і Козетта відчувала на собі його погляд, хоч і не бачила очей.

Відступаючи, вона зустріла дерево і прихилилась до нього. Без цього дерева Козетта впала б.

І тоді вона почула його голос, який шепотів їй крізь шелестіння листя:

— Пробачте мені, я прийшов. Моє серце розривалось, я не міг далі так жити, й ось я тут. Ви прочитали те, що я поклав на лаві? Ви впізнаєте мене? Не бійтеся. Пам’ятаєте день, коли ви подивились на мене? Це було в Люксембурзькому саду, біля статуї гладіатора. А той день, коли ви пройшли повз мене? Це було двічі, шістнадцятого червня і другого липня. Відтоді минув майже рік. Я не бачив вас дуже довго. Ви жили на Західній вулиці, на четвертому поверсі нового будинку. Я знаю, бо я йшов за вами. А що я мав робити? Потім ви зникли. Вночі я приходжу сюди. Не бійтеся, ніхто мене не бачить. Я дивлюся на ваші вікна. Я ходжу дуже тихо, щоб ви не чули, а то ви могли б налякатись. Недавно ввечері я стояв за вами, ви обернулися, і я втік. Одного разу я чув, як ви співали. Я був щасливий. Ви ж — янгол. Дозвольте мені зрідка сюди приходити. Мабуть, я скоро помру. Я обожнюю вас! Пробачте, я сам не знаю, що говорю. Може, я вас розгнівив? Скажіть, ви гніваєтесь?

— О, мамо! — тільки й мовила Козетта.

І повільно стала хилитись, наче вмирала.

Він підхопив її й пригорнув до себе, не усвідомлюючи, що робить. Він підтримував її, сам хитаючись. Голова йому паморочилась, перед очима спалахували блискавки, думки мішалися. Він очманів від кохання.

Козетта взяла його руку й притулила до свого серця. Він відчув у неї на грудях зошит.

— То ви кохаєте мене? — пробелькотів він.

— Мовчи! Ти знаєш! — відповіла вона тихим, як зітхання, голосом.

І сховала розпашіле обличчя в нього на грудях.

Він опустився на лаву, Козетта сіла поруч. Слів більше не було. В небі спалахували зорі. Невідомо як, але їхні уста зустрілися.

Обоє затремтіли й подивились одне на одного — їхні очі сяяли в темряві. Вони не відчували ні нічної прохолоди, ні холодного каменю, ні вологої землі, ні росяної трави. Несвідомо вони взялися за руки.

Вона не запитувала в нього, навіть не думала про те, як він проник у сад. Їй здавалося таким природним, що він тут, біля неї.

Вряди-годи Козетта белькотіла якесь слово. Душа тремтіла на її устах, як краплина роси на квітці.

Потроху вони розговорилися. За мовчанкою, яка означає повноту почуттів, настав час звіритись одне одному. Ніч була лагідна, вгорі над ними сяяли зорі. Ці два створіння, чисті, мов духи, розповіли все: про свої мрії, про страждання й тугу, про те, як божествили одне одного здалеку і як сумували, коли перестали бачитись. Вони признались у своїх найприхованіших жаданнях. Вони говорили про те, що підказувала їм любов. Ці два серця переливалися одне в одне, і через годину юнак заволодів душею дівчини, а дівчина — душею юнака.

Коли