Українська література » Сучасна проза » Знедолені - Віктор Гюго

Знедолені - Віктор Гюго

Читаємо онлайн Знедолені - Віктор Гюго
Маріус і думав про те, що в Козетти є батько. Про що ж вони розмовляли, ці двоє закоханих? Ми вже знаємо: про квіти, про ластівок, про захід сонця, про місяць і ще про безліч дуже важливих речей. А «все інше» для них просто не існувало. Вони були вдвох, вони обожнювали одне одного, Козеттин батько, лігво Тенардьє, бандити — може, все те йому тільки приверзлося?

Так і жили ці двоє, мовби ширяючи на недосяжній височині.

Хоч яка гарна була Козетта, Маріус іноді заплющував очі, сидячи поруч неї. Коли заплющуєш очі — легше заглянути в душу.

Маріус і Козетта не запитували себе, куди це їх приведе. Вони вважали, що вже дісталися кінця дороги. У людей дивна забаганка: вони хочуть, щоб кохання приводило їх кудись.

2. Перші тіні

Жан Вальжан ні про що не здогадувався.

Козетта, не така мрійлива, як Маріус, була весела, і цього вистачало, щоб Жан Вальжан почував себе щасливим. До того ж усі закохані вдаються до дрібних осторог, боячись, щоб хтось третій не потурбував їхнього почуття. Так, Козетта ніколи не заперечувала Жанові Вальжану. Він хоче прогулятися? Гаразд, таточку. Він хоче лишитися вдома? Чудово. Він хоче провести вечір із Козеттою? Вона просто в захваті. А що Жан Вальжан лягав о десятій вечора, то Маріус з’являвся в саду не раніше цієї години й тільки тоді, коли чув із вулиці, як Козетта відчиняє засклені двері ганку. Отож удень Маріуса тут ніхто не бачив, і Жан Вальжан навіть забув, що він існує на світі.

Стара Туссен рано закінчувала поратись і відразу вкладалася спати. Отож вона, як і Жан Вальжан, нічого не знала.

Маріус ніколи не заходив у дім. Вони з Козеттою ховалися в закутні коло ґанку, і ніхто не міг побачити або почути їх із вулиці; сидячи там, вони іноді розмовляли, а іноді задовольнялися тим, що разів по двадцять на хвилину стискали одне одному руки, дивлячись на гілля дерев. Якби в такі хвилини за тридцять кроків від них ударила блискавка, вони нічого не помітили б: так глибоко мрії одного поринали у мрії другого.

Між ними й вулицею був цілий сад. Заходячи й виходячи, Маріус ретельно прилагоджував розхитану залізну штахетину, і здавалося, що там усе гаразд.

Маріус ішов із вулиці Плюме близько півночі й повертався до Курфейрака. Курфейрак казав Баорелю:

— Ти повіриш? Маріус приходить о першій ночі!

— Ну то й що? — відповідав Баорель. — У тихому болоті чорти водяться.

Якось Курфейрак звернувся до Маріуса з такими словами:

— Мені здається, друзяко, ти оселився десь на Місяці, у королівстві мрій, у провінції ілюзій, у місті Мильна Булька. Ну, будь же добрим хлопцем, скажи, як її звуть?

Та Маріус радше дав би вирвати собі нігті, ніж вимовити вголос священне для нього ім’я «Козетта». Справжнє кохання осяйне, мов світанок, і мовчазне, як могила.

Протягом того незабутнього місяця травня Маріус і Козетта спізнали велике блаженство.

Посваритися й казати одне одному «ви» тільки для того, щоб потім глибше насолоджуватися, кажучи «ти»; довго й з усіма подробицями розмовляти про людей, які анітрохи їх не цікавлять;

Слухати, пригорнувшись одне до одного, як гуркотять екіпажі по Вавилонській вулиці;

Роздивлятися якусь зірку в небі або світлячка в траві;

Мовчати вдвох — це ще солодша втіха, ніж розмовляти.

I таке інше.

А тим часом насувалася небезпека.

Одного вечора, поспішаючи на побачення, Маріус ішов по бульвару Інвалідів. Він простував, як звичайно, з опущеною головою і коли вже хотів звернути на вулицю Плюме, хтось сказав зовсім близько від нього:

— Добривечір, пане Маріус.

Він підвів голову й упізнав Епоніну.

Маріус жодного разу не згадав цю дівчину, відтоді як вона привела його на вулицю Плюме. Він мав би дякувати їй за своє нинішнє щастя, проте йому чомусь було неприємно зустрітися з нею.

— А, це ви, Епоніно, — збентежено озвався він.

— Чому ви кажете мені «ви»? Хіба я зробила вам щось погане?

— Та ні, — відповів Маріус.

Звичайно, він нічого проти неї не мав. Але тепер, коли Маріус казав «ти» Козетті, він міг звертатися до Епоніни тільки на «ви».

— Скажіть же!.. — вигукнула Епоніна.

І затнулася на півслові. Здавалося, що цій колись такій зухвалій дівчині раптом забракло слів. Вона хотіла всміхнутися й не змогла.

— То ви… — знову почала Епоніна.

І замовкла, опустивши очі.

— На добраніч, пане Маріус, — раптом різко мовила вона й пішла геть.

3. «Кеб» по-англійському — те, що котиться на колесах, а на бандитському жаргоні — те, що гавкає

Назавтра — а це було 3 червня 1832 року, день, коли над Парижем почали збиратися грізні хмари народного заворушення, — Маріус, ідучи вже на смерканні тією самою дорогою, що й учора, помітив між деревами на бульварі Епоніну, яка прямувала йому назустріч. Два дні поспіль — це було занадто. Маріус швидко звернув убік і пішов до вулиці Плюме іншою дорогою.

Епоніна рушила слідом за ним, чого досі не робила ніколи, хоч і дивилась на нього здалеку, коли він проходив бульваром.

— Отакої! — сказала вона, побачивши, як Маріус відсунув штахетину й прослизнув у сад. — Він уже ходить до неї в дім!

Вона підійшла до огорожі, поторкала одну за одною всі штахетини і легко знайшла ту, що її відсунув Маріус.

— Ну, ні, хай вам чорт, — похмуро пробурмотіла вона.

Епоніна сіла на підмурок огорожі, під розхитаним прутом, мовби охороняючи прохід. Якраз там штахети впиралися в сусідній мур, і в тому темному закутні Епоніни було зовсім не видно.

Вона просиділа так близько години, не ворушачись і майже не дихаючи, думаючи про щось своє.

Повз огорожу пройшов пізній перехожий, а ще через кілька хвилин у вулицю Плюме звернуло кілька чоловіків; їх було шестеро, і вони скрадалися розтягнутою вервечкою попід самими мурами.

Перший підійшов до штахетної огорожі й почекав інших; через якусь мить усі шестеро зійшлися докупи.

Ці люди стали тихо перемовлятися.

— Тутки, — сказав один із них.

— Чи є в саду кеб? — запитав другий.

— Я не знаю. Про всяк випадок я прихопив кульку. Дамо йому пожувати.

— Ти маєш мастику, щоб вирізати скло.

— Авжеж.

— Штахети старі, — озвався ще один, п’ятий у вервечці, який говорив голосом черевомовця.

— Тим ліпше, — зауважив другий. — Менш вищатиме, як станемо пиляти.

Шостий, котрий досі не розтуляв рота, підійшов до огорожі і став обмацувати штахети, — як це робила Епоніна за годину до того, — беручись і злегка смикаючи за кожен прут. Так він дістався до того, який Маріус

Відгуки про книгу Знедолені - Віктор Гюго (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: