Таємничий острів - Жюль Верн

– Ось як їх було вбито! – сказав Сайрес Сміт.

– Але якою зброєю? – вигукнув журналіст.

– Рушницею, яка стріляє блискавкою, і якої ми й уявити собі не можемо.

– Хто ж їх убив?.. – спитав Пенкроф.

– Вершитель правосуддя на цьому острові, – відповів Сайрес Сміт. – Той, хто переніс вас, Айртоне, до загону для худоби, хто своїм втручанням стільки разів нас рятував, хто робить для нас усе, чого ми не можемо зробити самі для себе, і щоразу ухиляється від нашої подяки.

– Його будь-що треба знайти! – вигукнув Пенкроф.

– Атож, треба знайти, – відповів Сайрес Сміт. – Але тепер і я гадаю, що надлюдину, яка має таку могутність і здатна творити такі дива, ми знайдемо лише тоді, коли вона сама того захоче.

Оте невидиме заступництво, що зводило нанівець усі їхні намагання, і розчулювало, й дратувало водночас. Свідомість власного безсилля перед лицем могутності тієї таємничої сили було образливим для гордої людини, а у великодушності їхнього заступника, що не давав їм найменшої можливості висловити свою вдячність, було щось зневажливе. Це в інженерових очах зменшувало цінність отієї добродійності.

– Треба знайти, – повторив він, – і дай Боже, щоб нам пощастило довести нашому гордому покровителю, що ми здатні відчувати вдячність! Я віддав би півжиття, аби мати можливість, у свою чергу, зробити йому якусь хоча б і невелику послугу.

Від цього дня пошуки таємничого заступника стали єдиною турботою жителів острова Лінкольна.

Вони прагнули будь-що знайти ключа до розгадання таємниці, дізнатися ім’я людини, яка мала справді незбагненну, надприродну могутність.

За хвилину колоністи пішли до хатини, і їхнє піклування швидко повернуло Айртонові душевні і тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, чимдалі від загону для худоби, і закопали їх глибоко в землю.

Потім Айртонові розповіли про все, що сталося, поки він був у піратському полоні. Він тоді довідався і про Гербертове поранення, і про всі випробування, які випали на долю колоністів, котрі вже не сподівалися побачити його серед живих, бо мали всі підстави боятися, що каторжани давно безжально вбили його.

– А тепер, – сказав під кінець Сайрес Сміт, – ми мусимо нарешті виконати свій обов’язок. Пів справи зроблено. Проте якщо нам уже нема чого боятися піратів і ми знову стали господарями на острові, то це не наша заслуга.

– Гаразд! – відповів Гедеон Спілет. – Обшукаймо весь лабіринт відрогів гори Франкліна! Обшукаймо кожну тріщину в ґрунті, кожну печеру! О, я гадаю, жоден журналіст не мав іще нагоди розплутувати таку захопливу, незвичайну загадку!

– І ми не повернемося до Гранітного Палацу, доки не знайдемо свого заступника? – запитав Герберт.

– Авжеж! – відповів інженер. – Ми зробимо для цього все, що в людських силах!.. Але повторюю: нам пощастить знайти його лише в тому разі, якщо він сам того захоче!

– То ми залишимося у загоні для худоби? – запитав Пенкроф.

– Так, у загоні для худоби, – відповів Сайрес Сміт. – Провіанту тут доволі, і, крім того, ми перебуваємо якраз у центрі місцевості, де мусимо провести пошуки. До того ж звідси будь-коли можна поїхати возом до Гранітного Палацу.

– Слушно, – сказав моряк. – Тільки дозвольте нагадати вам…

– Що саме?

– Що ми відклали до літа нашу морську подорож, а літо вже настало.

– Яку ще морську подорож? – запитав Гедеон Спілет.

– На острів Табор! – відповів Пенкроф. – Хіба ви забули? Ми ж повинні залишити там записку, що Айртон та й ми самі перебуваємо на острові Лінкольна, і вказати в ній координати острова на випадок, якщо прийде шотландська яхта! Аби тільки не спізнитися…

– Але на чому ви, Пенкрофе, збираєтесь пливти туди? – запитав Айртон.

– Як на чому? На «Бонавентурі»

– На «Бонавентурі»? – вигукнув Айртон. – Його давно немає!

– Мого «Бонавентура» вже немає?! – закричав Пенкроф, схопившися на ноги.

– На жаль, немає, – відповів Айртон. – Тиждень тому пірати знайшли його в порту Повітряної Кулі, вийшли в море і…

– І що?.. – завмираючи від хвилювання, перепитав Пенкроф.

– Боба Гарвея з ними не було, вести судно вони не вміли… От і напоролися на рифи… Ваш бот розбився вщент!

– Негідники! Мерзотники! Падлюки! – кричав моряк.

– Пенкрофе, – сказав Герберт, узявши моряка за руку, ми збудуємо судно більше і краще, ніж попереднє. Тим паче, що тепер у нас є всі залізні частини й оснастка з піратського брига.

– А ви знаєте, – сумно мовив Пенкроф, – що треба не менш як п’ять-шість місяців, щоб збудувати бот тоннажністю тридцять-сорок тонн?

– Часу в нас удосталь, – сказав журналіст. – Тільки цього року вже не доведеться з’їздити до острова Табор.

– Не журіться, Пенкрофе, – додав інженер. – Нічого не зробиш, треба змиритися. Сподіваюся, така відстрочка не завдасть нам шкоди.

– Бідний «Бонавентур»! Мій бідний «Бонавентур»! – побивався Пенкроф, приголомшений втратою судна, яким так пишався.

Знищення «Бонавентура» було справді відчутним ударом для колоністів. Тому вони ухвалили почати спорудження нового судна, щойно повернуться до Гранітного Палацу. Тепер у них зосталося одне завдання – обстежити всі закутки острова.

Пошуки почалися того самого дня, 19 лютого, і тривали цілий місяць. Біля підніжжя гори Франкліна тягся цілий лабіринт ущелин, тріщин, гротів і печер. Очевидно, треба було шукати саме там і, можливо, навіть у надрах гори Франкліна. Людині, що хотіла залишитися для всіх невідомою, найлегше було влаштувати житло саме в цій частині острова.

Відроги гори були розкидані так безладно, що Сайрес Сміт, перш ніж почати пошуки, методично розбив усю площу на окремі ділянки.

Передусім колоністи обстежили південний схил вулкана з витоками Водоспадної річки. Айртон показав їм печеру, де пірати тримали його в полоні. В печері нічого не змінилося відтоді, як Айртон покинув її. Там колоністи виявили припаси харчів і набоїв, украдених піратами в загоні.

Всю цю частину гори, вкриту чудовими хвойними деревами, колоністи оглянули дуже уважно. Дійшовши до південно-західної частини схилу, вони виявили вузьку ущелину, що діставала до мальовничого нагромадження базальтових скель на березі океану.

Дерева там росли рідше, замість трави, навколо лежало каміння. По скелях стрибали дикі кози й муфлони. Там починалася безплідна частина острова. Колоністи дійшли висновку, що серед численних долин, які прилягали до відрогів гори Франкліна, лише три поросли лісом і густою травою, їх омивала із заходу Водоспадна річка, а зі сходу – Червоний струмок. Обидві водні артерії починалися десь у горах, а нижче, ввібравши в себе кілька приток, перетворювались у річки, які зрошували південну частину острова. Що ж до річки Вдячності, то її живили переважно джерела, які губилися в густих хащах лісу Жакамара; численні струмки підґрунтових вод, що виходили на поверхню також джерелами, зрошували півострів