Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

мовчки. Він подивився на Каї-Наї, що блідий, зі спітнілим лобом, стоячи по пояс у снігу, притулився до дерева і тяжко дихав, якось жалібно поглядав на Мабору. Мабора знав, що треба бігти якнайшвидше, але він чогось стояв і чекав, поки відпочине хлопець. Мабора і сам не знав, що в душі його прокинулися невідомі досі жалість і товариське почуття до хлопця.

– Погоні не чути, – сказав Мабора. – Ходім трохи тихше. Іди за мною й попадай у мої сліди, тобі буде легше йти.

Мабора знову пішов, а Каї-Наї, намагаючись попадати в широкі сліди юнака, поплентавсь за ним. Вони не пішли просто до скелі, бо Мабора боявся, що зерноїди, оббігши річкою, де було легко йти, зустрінуть і спіймають їх. Через це вони звернули убік, в саму гущавину лісу, сподіваючись до вечора ще дійти до скелі й попередити мешканців про небезпеку. Вони довго йшли, прислухаючись, чи не чути погоні, але погоні не було.

У лісі було тихо. Тільки сороки скреготали, побачивши хлопців, і стежили за ними, перелітаючи з гілки на гілку. Сніг блискучим шаром ліг на деревах, вітки вгиналися від нього аж до землі, а від дерев на сніг падали сині тіні.

Мабора та Каї-Наї відкинули з голів вовчі шкіри, що були їм за відлоги, і йшли так деякий час, а сніг з гілок, коли вони пролазили попід ними, сипався їм за шию і танув, але це було тільки приємно.

Іноді вони потрапляли на ведмежий барліг; видно було, як пара від ведмежого подиху йшла з барлогу, і вони чули теплий смердючий запах сонного звіра. Йти було важко, особливо Каї-Наї: він майже по пояс провалювався у сніг.

Хлопці побачили, що потомилися: вони забрали занадто в бік і одійшли дуже далеко від скелі. Їм стало ясно, що вони не зможуть завидна добратися додому. Це було неприємно, але що ж було робити. Коли зовсім стемніло, хлопці вирили у снігу яму, утоптали в ній сніг, полягали й заснули, як ведмеді, притулившись один до одного. Удосвіта їх розбудив могутній рев зубра. Мабора виглянув з ями. Зубр ревів десь збоку, і його не видно було в сутіні лісу. Маборі було дуже приємно, що його збудив звір, а не сокири зерноїдів, бо він усе сподівався, що зерноїди не залишать погоні і переб’ють їх тут, знайшовши в ямі.

Хлопці, хоч і голодні, весело побігли до скелі. Йти стало легше: сніг від морозу, що був уночі, змерзся і видержував їхню вагу.

Опівдні хлопці прибігли до скелі. На узліссі вони зупинилися й прислухалися, чи не чути де зерноїдів, але в лісі було тихо. Мовчала скеля: на площадці перед печерами не видно було жодного м’ясоїдного мешканця. Це здивувало хлопців. Вони обережно вийшли з лісу й підійшли до скелі. Сніг коло неї був утоптаний і залитий кров’ю. По схилах скелі й під скелею, тут і там, лежали трупи мисливців з племені орла й трупи білявих зерноїдів.

Вже вовча зграя й круки поралися коло трупів. Очевидячки, зерноїди повернулися до скелі й перебили необачне плем’я орла. Тремтячи від жаху, хлопці вилізли на скелю. На площадці один на одному валялися трупи бійців; під скелею на льоду річки, розкинувши руки, з проламаною головою, лежав рудий Дод, а коло нього ницьма лежав здоровий Ману. Ні жінок, ні дітей не було вже на скелі: всіх їх забрали з собою переможці. В чаклуновій печері Мабора знайшов свого батька, що ранений лежав у кутку печери, і старого чаклуна, що, схиливши сиву голову, сидів коло ватага. У другому кутку в клітці сидів орел, тотем племені…

Це було все, що зосталося від племені червоної скелі. Коли хлопці зайшли в печеру, чаклун навіть не підвів голови…

Ранений розповів Маборі, що зерноїди знову напали на скелю, викурили з печер мешканців і перебили всіх, а його, раненого в груди стрілою, підібрав чаклун і приніс у печеру. Чаклун, почувши дим у своїй печері і зрозумівши, що це зерноїди знову викурюють їх з печер, відсунув камінь, що затуляв дірку, узяв клітку з орлом і сховався у залі, де вчора знайшло притулок від ворогів усе плем’я. Він пересидів там ніч, а вранці обережно виліз з дірки і вийшов на площадку. Тут він знайшов ледве живого ватага й переніс його у свою печеру. Невеселе життя було цих недобитків червоної скелі…

Мабора та Каї-Наї, зоставшись єдиними мисливцями, щодня ходили на полювання й годували напівбожевільного чаклуна та раненого ватага, що майже нічого не їв. Він кашляв і харкав кров’ю.

Чаклун балакав з тотемом, і з печери щоночі вилітали дзижчання тарахкалки і лячний клекіт орла.

Коли ранений ватаг балакав і кидавсь у маренні, чаклун підходив і довго дивився на нього.

– М’ясо людини, м’ясо людини… – мурмотів чаклун, – він видужав від людського м’яса…

Одного ранку Мабора пішов на полювання сам: Каї-Наї застудився і хворий зостався дома. Він, зігнувшись і загорнувшись у шкіру, сидів серед печери коло багаття, а в кутку марив ранений ватажок.

Каї-Наї трясла пропасниця, йому хотілося лягти, але він змагався з хворобою і, пересилюючи себе, сидів коло багаття. Смагляве обличчя Каї-Наї горіло полум’ям, а руки й ноги були холодні, і він, щохвилини простягаючи, грів їх коло вогню. Чаклун поравсь у своєму кутку коло клітки з орлом…

– М’ясо людини, м’ясо людини! – мурмотів він.

Раптом він підвів голову і подивився на Каї-Наї. Якась божевільна думка промайнула йому в голові. Він крадучись вийшов на площадку і оглянувсь навкруги. Нікого не було; Мабора був далеко в лісі. Обгризені кістки людей валялися на снігу коло скелі. Чаклун повернувся в печеру і знову якось чудно глянув на Каї-Наї.

Каї-Наї, похиливши чорну голову, дрімав коло багаття.

Чаклун підійшов до клітки, витяг з-за неї сокиру, що колись загубив зерноїд, рятуючи рудого Дода, і підкрався до Каї-Наї. Потім розмахнувся і щосили вдарив по голові Каї-Наї сокирою…

Хлопець, навіть не скрикнувши, упав головою в вогонь.

Чаклун тремтячими руками вирізав шматок м’яса з Каї-Наї і засмажив його над багаттям. Потім підійшов до раненого і почав годувати, розжовуючи і засовуючи м’ясо в рот хворому. Ранений був без пам’яті; він одбивався від чаклуна, не їв і випльовував їжу.

А Мабора, далеко від скелі, стежив за молодим оленем, щоб підстрелити його і нагадувати смачним м’ясом свого товариша, малого хворого хлопця Каї-Наї.

1

Халаштан – скопець, євнух.

2

Євпаторія.

3

Човен з