Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

й третя залі, і здавалось, що кінця й краю не буде цим залям і коридорам. Мешканці скелі йшли, натикаючись на сталактити, що стирчали на долівках заль, а рослий Ману зачепив і зламав головою кінець сталактита, що попався йому на дорозі. Дітей завели якомога далі від дірки, щоб вони криком своїм не показали пристановища племені. Коло дірки зосталися тільки чаклун та ватаг племені. Вони лягли на землю й, приставивши вуха до каменя, що затуляв дірку, мовчки слухали. Довго прислухалися вони, але все було тихо в печері. Раптом крізь щілину вони почули їдкий запах диму.

– Хе, хе! – хрипко засміявся чаклун. – Вони викурюють нас з печер.

Щохвилини диму в щілину проходило все більше й більше, але в такій великій залі це було непомітно. Пройшло не менш як з годину. У щілину потягнуло холодним свіжим повітрям.

– Зараз будуть тут! – сказав чаклун.

У цю мить у щілину пробилося тоненьке проміння світла.

– І тут нема! – почувся голос в печері.

Чаклун і ватажок здригнулися, впізнавши голос колишнього полоненого.

– Але ж не могли вони провалитися крізь землю, – сказав хтось другий.

– А може, вони почепилися за хвіст свого орла й полетіли! – засміявся чийсь молодий голос.

– Не жартуй з цим! – спинив його голос старого зерноїда. – Не жартуй з тотемом, хоча б і ворожого племені!

– Дивись – зубр!..

– А ось олень!..

Зерноїди розглядали малюнки на стінах печери. Наче живі з стін дивилися на них мовчазні звірячі образи.

– Ходім відсіля! – голосним шепотінням сказав хтось. Світло у щілині щезло.

Зерноїдів так вразив живопис печерників, що вони забули оглянути печеру й вийшли.

– Хе, хе, хе! – хрипко, коло закладеної дірки, сміявся чаклун.

Дійсно, зерноїди тихенько підійшли й вибралися на скелю. Вони тягли з собою оберемки хмизу. Поклавши великі кущі хмизу перед входом до печери, вони підпалили його й довгими дрючками просунули в коридори печер. Бухнув дим і наповнив печери. Зерноїди довго напоготові чекали, чи не вискочить хто з печер, але печери мовчали! Тоді зерноїди, погасивши хмиз, обережно залізли в печери. Велике було їхнє здивування, коли не знайшли жодного мешканця. Вони бачили, що люди були тут недавно: багаття ще жевріли серед печер, бо втікачі забули погасити їх, а мешканці наче провалилися крізь землю.

Вранці зерноїди обшукали увесь ліс навколо скелі, сподіваючись знайти сліди втікачів, але сніг лежав чистий, не стоптаний, і яскраво вирізнялися на ньому тільки три сліди вартових племені орла, що бігли од річки до скелі.

Це було дивно й скидалося на якесь чарівництво. Зерноїди зійшли із скелі й поховалися в лісі, сподіваючись обдурити печерників, але чаклун у той день не пустив нікого з печери, й зерноїди, даремно прождавши цілий день, шумливою ватагою пішли від скелі геть льодом по річці.

УТЕЧА ПЛЕМЕНІ ОРЛА З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

Коли мешканці скелі упевнилися, що зерноїди пішли геть, радості їхній не було краю. Дітвора плигала й танцювала, а дорослі глузували з ворогів і нахвалялися піти на зерноїдів до озера й перебити їх там. Тільки чаклун та Мабора, що знав ближче зерноїдів, не вірив у те, що вони пішли додому. Через це Мабора з наказу чаклуна, покликавши Каї-Наї, пішли по річці слідом зерноїдів. Легко було йти слідом цілої сотні людей. Вони хоч і йшли один за одним, але утоптали досить широку стежку в снігу, так що хлопці бігли за ними не зупиняючись. Вони добігли до коліна річки, де вчора упав лось, але на тому місці вже не видно було нічого, бо великий сніг, що йшов цілий день, запорошив місце.

Не було й трупа лосиного, але трохи далі вони помітили вовчі сліди й об’їдену голову лося: вовки докінчили те, що почали люди.

На одному місці увесь сніг на річці був потоптаний ногами білявих людей, сліди йшли й на берег річки. Тут, мабуть, зерноїди зупинялися, щоб відпочити. Хлопці пробігли й це місце і знову вийшли на битий слід ворогів.

Так бігли вони з годину, коли Каї-Наї, що біг ззаду, спіткнувся й упав. Підводячись, він обернувся й застиг від жаху: за три льоти стріли по битій стежці за ними мовчки бігло не менш як десять зерноїдів, а попереду всіх біг рудий Дод.

– Маборо! – крикнув Каї-Наї. – Зерноїди!

Мабора обернувся. Коли б поруч з хлопцями біг заєць, ледве чи перегнав би він їх, так побігли хлопці. Але Дод зупинився, всунув два пальці в рот і свиснув. Попереду хлопців почувся такий самий свист, і вони побачили, як з крутих берегів річки стали плигати на лід одна по одній постаті ворогів. Побачивши хлопців, вони заревли і кинулись назустріч.

– Убік! – крикнув Мабора.

Берег у цьому місці був досить крутий, але Мабора підскочив, ухопився за віття чагарнику, що нависав з берега, і зліз на кручу. Нахилившись, він подав руку Каї-Наї, що теж підскочив і ухопивсь за кущ; витягнувши і його до себе, Мабора випроставсь, і хлопці, провалюючись по коліна в снігу, побігли в ліс.

Дод перший підбіг до того місця, де злізли на кручу хлопці, підскочив і собі вхопивсь за гілку чагарнику. Але він був важкий, чагарник не вдержав його, і зерноїд покотився на лід. Зерноїди один по одному намагались злізти на кручу, але це не вдалося нікому з них, і вони побігли по річці, шукаючи пологого берега, їм довелося бігти досить довго, поки вони змогли вибратися на берег, і коли нарешті берегом дійшли до того місця, де злізли Каї-Наї та Мабора, вже стемніло й погоню довелося припинити. Вони помітили тільки, що сліди хлопців не прямували до скелі, а, навпаки, йшли від неї в ліс, і це заспокоїло зерноїдів, бо вони мали на думці не переслідування хлопців, а зовсім іншу мету.

А Мабора та Каї-Наї, як зайці, бігли лісом, їм у вухах дзвеніли ще гомін і крики переслідників. Вони почували себе досить погано: бігти було важко, снігу нападало багато, і вони залишали після себе такі сліди, що по них не збилася б і мала дитина, не те що такі знавці лісу й слідів, як зерноїди. Нарешті Каї-Наї вибився з сил і сказав:

– Я не можу більше бігти… Ти біжи й попередь плем’я, а я, може, де-небудь сховаюсь.

Мабора зупинився.

– Де ти там сховаєшся, ми залишили такі сліди на снігу, наче тут пройшов турячий гурт.

Мабора прислухався, погоні не було чути, але зерноїди могли бігти