Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

це таємниче дзижчання, ні лютий клекіт орлячий. Він помітив, що в печерах зосталися тільки жінки й діти та зовсім молоді парубки. Чоловіки кудись зникли, і це дуже зацікавило хлопця. Згодом дзижчання в чаклунячій печері досягло такої сили, що здавалося – там гуде ціле кубло величезних шершнів.

Багаття ледве жевріло серед печери, освітлюючи купки жінок і дітей, що позаклякали під шкірами й боялися навіть висунути руку, щоб підкинути хмизу в багаття.

Каї-Наї, користуючись з цього, виповз і пішов до чаклунячої печери. На площадці перед печерами не було нікого. Вітер гуляв над скелею і з-під скелі долітав глухий гуркіт порогів. Тут, на площадці дзижчання чулося ще дужче й сумніше.

Раптом до нього приєдналося якесь глухе тупотіння, наче гурт зубрів топтався на одному місці. Це було так страшно й несподівано, що Каї-Наї затремтів з жаху, як і ті, що лежали в печерах під шкірами.

Каї-Наї хотів був повернути назад, але цікавість перемогла страх, і він, ставши на карачки, пірнув під шкіру, якою завішаний був вхід у чаклунову печеру. Він повз коридором, що вів до печери, а назустріч йому летіло глухе дзижчання й тупотіння, наче гурт зубрів біг коридором від хмари джмелів.

І раптом печери й коридор стряслися від могутнього реву зубрів.

Каї-Наї, тремтячи, припав до землі: він думав, що ось-ось гурт тварин увірветься в коридор і розтопче його, як мале цуценя.

Він пожалкував тоді, що не залишився у своїй печері, а лиха година потягла його до чаклуна. Але ніхто не біг коридором, і тупотіння знову понеслося з печери.

Стиснувши зуби, Каї-Наї знову поповз уперед і зупинився перед внутрішнім входом у печеру.

Каї-Наї глянув у печеру і аж відкинувся назад від того, що побачив там: печеру освітлювали смолоскипи, що палали по кутках; дим і чад густою хмарою стояли під склепінням печери. Печера була повна зубрів, що товклися й ходили колом.

Коли Каї-Наї придивився краще до зубрів, він із дивуванням побачив, що всі вони стояли на задніх ногах, а в передніх тримали тарахкалки, що з вереском крутилися й торохтіли на коротеньких цурках. Дивуванню Каї-Наї не було краю, коли він побачив, що у зубрів були не ратиці, а людські ноги й руки. Зубри стояли не на всю ступню, а на п’ятах, і, нахиливши рогаті голови, спокійно й поважно йшли у якомусь чудернацькому танці. Раптом вони зупинилися, підняли тарахкалки вгору, й міцний рев знову потряс склепіння печери. Але тепер Каї-Наї не боявся вже цього реву: він знав, що це були не звірі, а люди, що поодягали на себе звірячі шкіри. В одній парі ніг Каї-Наї навіть пізнав незграбні лапи вахлая Ману.

Каї-Наї з зацікавленням стежив, що буде далі. Але він міг так сидіти цілу ніч і не побачити нічого більше, ніж бачив зараз: чоловіки з червоної скелі, повдягані у звірячі шкіри, товклися до ранку й ревіли, як зубри. Це було таємниче ворожіння, яким чаклун та мисливці примушували зубрів плодитися й наповняти ліси навколо червоної скелі.

Каї-Наї обридло дивитися на них; він ледве не заснув під звуки тарахкалок. Але вчасно схаменувся й поповз геть із печери.

А в тій печері, де мешкав він, жінки ще тряслися від жаху, і багаття, мабуть, згасло, коли б Каї-Наї не зворушив його й не підкинув хмизу. Він стягнув вовчу шкіру з якогось хлопця, що спав коло багаття, накрився нею й заснув так міцно, як не спав ще ніколи.

Другого дня мисливцям пощастило забити трьох зубрів і двох оленів. Усе плем’я зраділо, коли великі кусні м’яса зашкварчали на рожнах над багаттями. Мисливці не ходили на полювання, поки не з’їли м’яса до маслаків. Всі чоловіки й чаклун з ними не мали й трохи сумніву в тому, що дичина з’явилася від їхнього ворожіння й танців у звірячих шкірах.

Але після цього щасливого полювання дичина знову зникла з лісу навколо червоної скелі і голод настав серед племені орла. Даремно, одягаючи то оленячі, то зуброві шкіри, тупотіли чоловіки в чак-луновій печері: дичина зникла, і тільки вовки, також голодні, як і люди, вили під скелею.

Мисливці усе далі й далі заходили від скелі, шукаючи звіра, і майже завжди знесилені поверталися додому з порожніми руками.

Сум обгорнув мешканців скелі. Вони, худі й знесилені, лежали в печерах і ссали та жували старі смердючі звірячі шкіри.

ЗЕРНОЇДИ

Згодом ударив мороз. Річка стала, так що нею можна було легко переходити на другий берег навіть дорослим мисливцям. Тільки коло порогів вона довго ще змагалася з холодом, не замерзала і дзюрчала навколо каміння. На берегах був уже сніг, а річка, що замерзла вже після того, як він випав, лежала рівним склом поміж берегами. Діти, узуті в лосині постоли, ковзалися й гралися на річці, а мисливці по пороші легко знаходили й били звіра. Каї-Наї та Мабора, що здружилися після мандрівки до озерного селища, якось вистежили лося й, підкравшись, пустили в нього по стрілі. Стріли вп’ялися одна у правий бік, а друга в задню праву ногу звіра, і лось, шкутильгаючи й гублячи плями крови на неглибокім снігу, побіг від них, прямуючи до річки. Мабора та Каї-Наї побігли за ним по слідах; вони бачили, що лося тяжко поранено, що він не піде далеко і загине від утрати крови.

Там, де річка круто звертала уліво, на березі вони його побачили. Він стояв, припавши на одне коліно й лизав сніг, а з правого боку у нього червоніла велика пляма крови. Лось увесь курився, парою. Побачивши ворогів, він скочив і кинувся на лід; лід затріщав під вагою важкого звіра, але не проломився, і він, ковзаючись і ледве тримаючись на розчепірених ногах, зник на завороті за крутим берегом річки. Вони хотіли вже збігти на лід і добити лося, бо Мабора сподівався, що він упав на льоду, як раптом з річки залунали голосні крики людей, що, очевидячки, у цей час були на річці, але ще не видимі були, бо їх закривав берег. Хлопці здригнулися від несподіванки і глянули один на одного. За хвилину Каї-Наї був уже на високому дереві й дивився на ту частину річки, що була схована від них за високим берегом. На льоду, лежачи на боці, бився лось, а навколо нього зібралося до сотні людей, зодягнутих у добре зшиті шкіряні вбрання. Видно було, що їх так зацікавили стріли в боці лося, що вони навіть забули добити його. Один