Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» — «Мама». — «А тато не втручається?» — «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від'їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев'яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.

— Тим-то ви й хотіли втекти?

— Так.

— Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?

— Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…

(Дзвінок). Охоронець: «Час уже сплив».

— Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, — підводячись, мовив Гаррі. — А поки що нікому це не розповідайте.

— І що ж він з’ясував про Нолину матір? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.

— Не пам’ятаю, що там було далі, — відказав я, гарячково порпаючись у дисках.

І раптом я завмер, зблід і вигукнув:

— Ні, це неймовірно!

— Що, письменнику?

— То був останній запис од Гаррі! Тим-то на диску й нема дати! Я геть про це забув. Ми так і не закінчили тієї розмови! Бо далі з’ясувалося про Пратта, потім Гаррі не хотів, щоб я записував на плеєр, і я нотував у записнику. А потім сталося те витікання з видавництва, і Гаррі розгнівався на мене. Як я міг так дати маху?

— Нам обов’язково треба поговорити з Гаррі, — мовив Ґегаловуд, хапаючи пальто. — Ми повинні дізнатися, що він там виявив про Луїзу Келлерґан.

На превеликий наш подив, двері восьмого номера нам відчинив не Гаррі Квеберт, а висока білявка. Ми спустилися до адміністратора, і він нам сказав:

— Останнім часом тут не було ніякого Гаррі Квеберта.

— Це неможливо, — відказав я. — Він мешкав тут кілька місяців.

На прохання Ґегаловуда адміністратор переглянув журнал записів за останні півроку. І рішуче повторив:

— Гаррі Квеберта тут нема.

— Цього не може бути, — вибухнув я. — Таж я сам його тут бачив! Високий чоловік, сивий, розпатланий.

— А, цей! Авжеж, був такий, частенько вештався паркувальним майданчиком. Але номера він тут не наймав.

— У нього був восьмий номер! — вигукнув я. — Знаю, бо не раз бачив, як він сидить під дверима.

— Так, він сидів під дверима. Я дуже просив його забратися, але він щоразу давав мені сто доларів! За такі гроші він міг сидіти скільки влізе. Казав, з цим місцем у нього пов’язані приємні спогади.

— А коли ви бачили його востаннє? — устряв Ґегаловуд.

— Та як сказати… Десь кілька тижнів тому. Точно пам’ятаю, що перш ніж поїхати, він дав мені ще сто доларів, щоб як хтось зателефонує і попросить восьмий номер, я вдав, ніби перемикаю виклик. А телефон і далі дзвонив би просто так. Він, здається, кудись поспішав. Це сталося відразу після сварки…

— Після сварки? — гаркнув Ґегаловуд. — Якої сварки? Що за сварка тут сталася?

— Ваш приятель посварився з одним дідом. Приїхав такий собі дідок, наче навмисно, щоб зчепитися з ним. Лютий такий. Зчинив галас, ну і таке… Я вже хотів було встряти, але дідок сів в авто і поїхав. Після цього ваш приятель теж вирішив забратися відціля. Та я б його все одно витурив, бо не люблю, коли бучу здіймають. Клієнти скаржаться, а я тоді чортів заробляю.

— А через що та сварка сталася?

— Через якийсь лист. Мені так здається. Дідок репетував вашому приятелю: «То були ви!».

— Через лист? Який іще лист?

— А хіба я знаю?

— І що далі?

— Дідок поїхав собі, а ваш приятель накивав п’ятами.

— Ви зможете його впізнати?

— Діда? Та ні. А ви в колег запитайте. Бо той оглашенний іще раз приїздив. І, здається, хотів закатрупити вашого приятеля. Я багато розслідувань бачив, весь час дивлюся серіали по телевізору. Приятель ваш уже дременув, але я відчув, що тут пахне смаленим. І викликав поліцію. Приїхали дві патрульки, дуже швидко, перевірили його. Та й відпустили. Сказали, все гаразд.

Ґегаловуд відразу ж зателефонував у Головне управління поліції і попросив з’ясувати особу чоловіка, якого нещодавно перевіряв дорожній патруль у мотелі «Морський берег».

— Отримають інформацію — подзвонять, — сказав він мені, натискаючи «відбій».

Я нічогісінько не тямив. Пригладив чуба і сказав:

— Це маячня! Маячня якась!

Адміністратор якось дивно зиркнув на мене і запитав:

— А ви пан Ґольдман?

— Так, а що?

— А те, що ваш приятель лишив для вас конверт. Сказав, що приїде хлопчина, шукатиме його і напевне вигукне: «Це маячня! Маячня якась!». І сказав, що як такий приїде, щоб я віддав йому оце.

Він простягнув мені конверт із цупкого паперу, в