Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

школи Стефані приводила туди Нолу, і вони тихцем ласували цукерками в комірчині. Так було і того вечора: сховавшись за лантухами з борошном, вони наминали фрукти в желе, аж доки заболіли животи. І реготали, затуляючи долоньками роти, щоб їх не почули. Аж раптом Стефані втямила, що з Нолою щось не так. Погляд її змінився, вона вже не слухала її.

— Ноло, що з тобою? — запитала вона.

Мовчання. Стефані запитала вдруге, і Нола врешті озвалася:

— Я… мені… мені додому треба.

— Уже? Чому це?

— Мама хоче, щоб я ішла додому.

Стефані вухам своїм не повірила.

— Що? Твоя мама?

Нола перелякано схопилася на ноги і повторила:

— Мені треба йти!

— Але ж… Ноло! Твоя мама померла!

Нола побігла до виходу. Стефані спробувала втримати її за руку, та Нола обернулась і вчепилася в її сукню.

— Моя мама! — з жахом вигукнула вона. — Ти не уявляєш, що вона зі мною зробить! Коли я капосна, мене карають!

І побігла чимдуж.

Збентежена Стефані ще трохи посиділа в коморі, а ввечері вдома розповіла про той випадок матері. Та пані Гендорф їй не повірила. Вона лагідно погладила її по голові.

— Не знаю, що ти оце вигадуєш, люба. Добре, годі дурниці казати, йди мий руки. Тато прийшов з роботи і хоче їсти, ми сідаємо вечеряти.

Наступного дня в школі Нола була начебто спокійна і вдавала, ніби нічого не сталося. Стефані не зважилася завести мову про вчорашній випадок. Урешті днів за десять вона вирішила поділитися своїм потрясінням із самим отцем Келлерґаном і прийшла до церкви в його кабінет. Як завжди, він зустрів її дуже лагідно, пригостив сиропом і став уважно слухати, гадаючи, що вона хоче побалакати з ним як зі священиком. Та коли вона розповіла про те, що сталося, він їй теж не повірив.

— Ти, певне, щось не так почула, — сказав він.

— Я знаю, це схоже на маячню, отче. Але це таки правда.

— Але ж це безглуздя. Нащо Нолі казати такі дурниці? Ти хіба не знаєш, що її мама померла? Чи тобі дуже хочеться всіх нас засмутити?

— Ні, але ж…

Девід Келлерґан хотів було зам’яти розмову, та Стефані наполягала. І тоді обличчя його змінилося, вона ще ніколи не бачила його таким: уперше привітний священик став похмурий, майже страшний.

— Не хочу я більше слухати цих балачок! — відтяв він. — І спробуй лишень розповіси це ще комусь! Я піду до твоїх батьків і скажу їм, що ти мала брехуха! І ще скажу, що ти крала в церкві. Украла в мене п’ятдесят доларів! Ти ж не хочеш неприємностей? Ото будь чемною дівчинкою.

*

Перервавши ту розповідь, Стефані якусь хвилю перебирала світлини. Потім обернулася до мене.

— Тож я нікому й не сказала. Але й не забула того випадку. Згодом я переконала себе, що не так почула, не зрозуміла і що нічого того не було. І ось виходить ваша книжка, і я знову бачу, мов живу, ту жорстоку матір. Не можу передати, як воно подіяло на мене; у вас великий талант, пане Ґольдмане. Кілька днів тому всі газети почали писати, що ви пишете казна-що, і я вирішила, що мені треба з вами зв’язатися. Бо знаю: ви пишете правду.

— Яку правду? — вигукнув я. — Мати її померла бозна-коли.

— Знаю. Але знаю і те, що ви маєте рацію.

— Гадаєте, Нолу бив батько?

— Принаймні про це перешіптувалися. У школі помічали, що в неї синці на тілі. Але хто наважився б сказати бодай слово проти нашого священика? Сімдесят п’ятого року в Аврорі ніхто не пхав носа до чужих справ. Та й пора була інша. Ми всі часом заробляли по дупі.

— А вам більше нічого не спадає на думку? — запитав я. — У зв’язку з Нолою чи з книжкою?

Вона замислилася.

— Ні. Хіба що досить… досить цікаво було з’ясувати після стількох років, що вона була закохана не в абикого, а в Гаррі Квеберта.

— Що ви маєте на увазі?

— Знаєте, я була така наївна… Після випадку в комірчині я дедалі менше спілкувалася з Нолою. Але того літа, коли вона зникла, часто її зустрічала. Я тоді багато працювала в батьків у цукерні, а вона була якраз напроти пошти. І уявіть собі, мені весь час траплялася Нола. Вона ходила надсилати листи. Я знала це, бо вона ходила повз крамничку і я в неї питала. І якось вона все-таки обмовилася. Сказала, що шалено закохана в одного чоловіка і що вони листуються. Та нізащо не хотіла сказати, хто це. Я гадала, це Коді, хлопець із передвипускного класу. Він грав у баскетбольній команді. Ніяк не щастило підглянути, кому ж ті листи адресовані, та на одному я все-таки помітила частину адреси. Він мешкав у Аврорі. І я подумала: яке задоволення писати з Аврори людині, яка живе в Аврорі.

Коли ми вийшли від Стефані Ларжиняк, Ґегаловуд глянув на мене великими збентеженими очима і запитав:

— Що ж це коїться, письменнику?

— А я оце у вас хотів запитати, сержанте. І що нам тепер робити, як ви гадаєте?

— Те, що відразу повинні були зробити: з’їздити до Джексона, штат Алабама. Ви вже давно поставили хороше запитання: що сталося в Алабамі?

4. Sweet home Alabama [17]

— Наприкінці книжки, Маркусе, приготуйте для читача якийсь несподіваний поворот, причому останньої миті.

— Навіщо?