Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Після однієї статті в «Нью-Йорк Таймс» Нолу прозвали «дівчинкою, яка розбуркала Америку». У всіх листах, що я отримував, читачі висловлювали одне й те ж почуття: всі були схвильовані історією нещасного, замученого дівчиська, яке, зустрівши Гаррі Квеберта, знову навчилося всміхатись, і в п’ятнадцять років боролося за нього і допомогло йому написати «Початки зла». Деякі літературознавці, втім, вважали, що правильне прочитання його книжки можливе тільки з огляду на мою, і пропонували новий підхід, згідно з яким Нола символізувала вже не заборонене кохання, а всевладдя почуття. Тому роман «Початки зла», що його чотири місяці тому вилучили з усіх книгарень, знову надійшов у продаж. Маркетологи Барнаскі збиралися видати до Різдва обмеженим накладом набір у подарунковому чохлі: «Початки зла», «Справу Гаррі Квеберта» й аналіз тексту, що належав перу Френсіса Ланкастера.
Від Гаррі не було жодних звісток, відколи ми попрощалися в мотелі «Морський берег». Я весь час намагався зв’язатися з ним, та його мобільник був поза зоною досяжності, а коли я дзвонив до мотелю і просив з’єднати мене з восьмим номером, у слухавці лунали довгі гудки. Я геть не мав звісток з Аврори, та, може, це було й добре: мені геть не хотілося знати, як там сприйняли мою книжку. Все, що було мені відомо завдяки правовій службі видавництва «Шмід і Гансон», це те, що Елайджа Стерн уперто намагався подати на них позов за образу честі, надто ж за ті фрагменти книжки, де я допитувався, чому він не лише погодився на прохання Лютера і дозволив йому писати оголену Нолу, а й не заявив до поліції, що в нього пропав чорний «монте-карло». Я телефонував Стерну перед виходом книжки, щоб почути його версію подій, але він не вшанував мене відповіддю.
Від середини жовтня, як і передбачав Барнаскі, весь медійний простір заполонили президентські вибори. Нескінченні запрошення як відрізало, і я полегшено зітхнув. Позаду були два тяжкі роки, мій перший успіх, страх чистого аркуша і, нарешті, друга книжка. Тепер напруга ослабла, мізки розпружилися, і я відчув, що мені кортить у відпустку. Їхати самому не хотілося, та й Дуґласові збирався віддячити за підтримку, тож придбав два квитки на Багами: ще від шкільних часів мені не випадало відпочивати з приятелями. Хотів зробити йому сюрприз, коли ввечері він прийде до мене дивитися спортивний канал. Та, на превеликий мій подив, Дуґлас відмовився від запрошення.
— Це було б чудово, — сказав він, — та я саме зібрався повезти Келлі на Кариби.
— Келлі? То ти й далі з нею?
— Так. Хіба ти не знав? Ми збираємося взяти шлюб. Там я й попрошу її руки.
— О, чудово! Дуже радий за вас обох. Вітаю.
Певне, вигляд у мене був доволі сумний, бо він сказав:
— Марку, в тебе є все, чого тільки можна бажати. Пора вже когось знайти.
Я кивнув.
— Просто… я вже сто років не ходив на побачення.
Він усміхнувся.
— За це не турбуйся.
Та розмова стала прологом вечора середи 23 жовтня 2008 року, коли все раптом різко змінилося.
Дуґлас улаштував мені побачення з Лідією Ґлур, дізнавшись перед тим від її агента, що вона й досі небайдужа до мене. Він переконав зателефонувати їй, і ми домовилися зустрітися в одному з барів Сохо. О сьомій вечора Дуґлас заскочив до мене, щоб надати моральної підтримки.
— Ти ще не готовий, — констатував він, коли я, голий до пояса, відчинив йому двері.
— Сорочку не можу вибрати, — відказав я, показавши два вішаки.
— Вбери блакитну, буде добре.
— Дуґу, а ти впевнений, що мені варто побачитися з Лідією Ґлур?
— Марку, ти ж не до шлюбу йдеш. Просто хильнеш чарчину з гарною дівчиною, яка тобі подобається і якій подобаєшся ти. Ви самі відчуєте, є щось між вами, чи, може, й нема.
— А після того що будемо робити?
— Я замовив столик у розкішному італійському ресторані, неподалік од бару. Надішлю тобі повідомлення з адресою.
— Що я без тебе робив би…
— А нащо ж існують друзі?
Тієї миті в мене задзвенів мобільник. Я й не відповів би, та побачив, що телефонує Ґегаловуд.
— Гало, сержанте! Радий вас чути.
Голос у нього був похмурий.
— Доброго вечора, письменнику, вибачте, що відволікаю…
— Та ви не відволікаєте.
Здавалося, він страшенно роздратований.
— Письменнику, — сказав він, — здається, у нас величезна проблема.
— Що сталося?
— Це стосується матері Ноли Келлерґан. Ви у вашій книжці писали, що вона била доньку.
— Так, Луїза Келлерґан. То й що?
— У вас є інтернет? Зараз я скину вам лист.
Не перериваючи розмови, я подався до вітальні, ввімкнув комп’ютер і зайшов на свою пошту. Ґегаловуд надіслав мені фото.
— Що це? — запитав я. — Починаю вже непокоїтися.
— Відкрийте картинку. Пам’ятаєте, ви казали мені про Алабаму?
— Авжеж, пам’ятаю. Звідти приїхали Келлерґани.
— Ми дали хука, Маркусе. Ми геть забули з’ясувати, як там було в Алабамі. А ви ж мені казали!
— Що я вам казав?
— Що треба це з’ясувати.
Я клацнув на картинку. На фото був цвинтар і надгробок із написом:
ЛУЇЗА КЕЛЛЕРҐАН
1930–1969
Наша люба дружина і матуся
Я геть розгубився.
— О боже! — вигукнув я. — Що це таке?
— Це означає, що Нолина мати померла 1969-го. Тобто за шість років до того, як зникла її донька!
— Хто вам надіслав цю світлину?
— Один журналіст із Конкорда. Вже завтра це опиниться на перших шпальтах газет, письменнику, і ви знаєте, що буває в таких випадках: не мине і трьох годин, як уся Америка вирішить, що і ваша книжка, і розслідування нічого не варті.
Того вечора побачення з Лідією Ґлур так і не відбулося. Дуґлас витягнув Барнаскі з якоїсь ділової зустрічі, Барнаскі витягнув правника Річардсона з дому, і ми відбули вкрай бурхливу нараду в конференц-залі «Шміда й Гансона». Світлина і справді потрапила у «Конкорд Джеральд» із якогось місцевого видання. Барнаскі дві години умовляв редактора «Конкорд Джеральд» не ставити її на першу шпальту завтрашнього числа, та все було марно.
— Ви уявляєте, що скажуть люди, дізнавшись, що
