Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Ми написали, що Калеб плакав, ховаючи Нолу, — сказав мені Френсіс Ланкастер.

— Як це — ми написали?

— Отак. Він ховає дівчинку і плаче. Сльози крапають у могилу. Там з’являється мокра пляма. Дуже красиво, самі побачите.

— Та матері ж вашій!.. Хіба я просив вас писати красиву сцену про Калеба, який ховає Нолу?

— Ох, ні… Але пан Барнаскі доручив…

— Барнаскі? Гало, Рою. Ви тут? Гало! Гало!

— Е-е… тут я, Маркусе…

— Що це за вибрики?

— Не хвилюйтеся, Маркусе, я не хочу ризикувати: а що як ви не закінчите вчасно? Ото я і попросив їх забігти трохи вперед, про всяк випадок… Підстрахувався, та й годі. Якщо вам не сподобається їхній текст, ми його не використаємо. Уявіть, як ви не напишете вчасно! То буде наше рятівне коло!

Телефонна нарада номер 10. З правниками.

— Добридень, пане Ґольдмане, це Річардсон з правового відділу. Ми все уважно вивчили, відповідь позитивна: ви можете називати в книжці імена реальних людей — Стерна, Пратта, Калеба. Все, про що ви пишете, є у прокурорському висновку, а його передрукували газети. Чудова відмовка, ми нічим не ризикуємо. Немає ні домислів, ні образи честі, самі лише факти.

— Вони кажуть, що ви можете додати сексуальних сцен та оргій у вигляді марень чи снів, — долучився до розмови Барнаскі. — Так, Річардсоне?

— Правильно. Втім, я вже казав про це. Ваш герой може бачити вві сні, що він має статеві стосунки, це дає змогу додати в книжку сексу, не ризикуючи, що вас потягнуть до суду.

— Авжеж, побільше сексу, Маркусе, — підтакнув Барнаскі. — Френсіс днями казав мені, що ваша книжка написана прекрасно, та їй, на жаль, бракує перцю. Нолі було тоді п’ятнадцять, а Квебертові тридцять із гаком! Додайте гостренького! Підкиньте жару! Caliente[16], як кажуть у Мексиці.

— Рою, ви сказилися! — заволав я.

— Ох, Маркусе, ви все псуєте, — зітхнув Барнаскі. — Кому цікаві історії про неціловану?

Телефонна нарада номер 12. З Роєм Барнаскі.

— Гало, Рой?

— Який іще Рой?

— Мамо?

— Маркі?

— Мамо?

— Маркі, це ти? Хто такий Рой?

— Ох, я помилився номером.

— Помилився номером? Він телефонує матінці, каже «ох» і «я помилився номером».

— Мамо, я не те хотів сказати. Просто мені треба було подзвонити Роєві Барнаскі, та випадково набрав не той номер. Я зараз нічого не тямлю.

— Він телефонує матері, бо нічого не тямить… Іще краще. Пускаєш його на світ, а натомість що маєш? Нічогісінько.

— Вибач, мамо. Поцілуй від мене тата. Я згодом зателефоную.

— Зажди!

— Що?

— То в тебе і хвильки не знайдеться для твоєї сердешної матінки? Твоя матінка, що зробила з тебе такого красеня і великого письменника, не заслужила, щоб ти вділив їй кілька секунд свого часу? Пам’ятаєш, був такий хлопчина, Джеремі Джонсон?

— Джеремі? Авжеж, ми разом навчалися в школі. А чому ти питаєш?

— У нього померла мати. Пам’ятаєш? Як думаєш, чи хотілось би йому взяти слухавку і зателефонувати матері, яка зараз на небі, з янголами? Але на небі немає телефону, Маркі, а ось у Ньюарку він є! Намагайся деколи згадувати про це.

— Джеремі Джонсон? Та де! Його мати не померла! Це він так усім казав, бо в неї був такий темний пух на щоках, наче борода, і всі хлопці кепкували з нього. Ото він і казав, що мати померла, а та жінка — його нянька.

— Що? Ота бородата нянька у Джонсонів — то була його мати?

— Авжеж, мамо.

Я почув, як мати завовтузилася і почала гукати батька. «Нельсоне, ану мерщій сюди! Тут така новина, ти повинен це знати: ота бородата жінка в Джонсонів і є мати! Як це — ти знав? А чому ж мені не сказав нічого?»

— Мамо, все, я роз’єднуюсь. У мене телефонна зустріч.

— Що це таке — телефонна зустріч?

— Це коли зустрічаються і говорять у телефон.

— А чому ми ніколи так не зустрічаємося?

— Телефонна зустріч — це з приводу роботи, мамо.

— А хто цей Рой, синку? Це отой голий чоловік, який ховався у тебе в номері? Ти можеш мені все сказати, я готова вислухати. Навіщо ти зустрічаєшся у телефоні з тим брудним чолов’ягою?

— Рой — це мій видавець, мамо. Ти ж його знаєш, бачила в Нью-Йорку.

— Знаєш, Маркі, я говорила про твої сексуальні проблеми з рабином. Він каже, що…

— Годі, мамо. Я роз’єднуюся. Поцілуй тата.

Телефонна нарада номер 13. З художниками.

Щоб підібрати обкладинку для моєї книжки, влаштували мозковий штурм.

— Може, подати ваше фото? — запропонував Стівен, завідувач відділом.

— Чи Нолине? — поспитав іще хтось.

— А Калеб не підійде? — буркнув третій художник собі під носа.

— А може, лісовий пейзаж поставити? — докинув якийсь асистент.

— Авжеж, щось моторошне, похмуре, це буде непогано, — встряв Барнаскі.

— Може, щось просте і скромне? — врешті запитав я. — Краєвид Аврори, а на передньому плані, як ото в театрі тіней, два розмиті силуети, наче Гаррі та Нола, ідуть по шосе номер один.

— Обережніше з простотою, — застеріг Стівен. — Простота наганяє нудьгу. А нудне погано продається.

Телефонна нарада номер 31. З правниками, художниками та маркетологами.

Я почув голос Річардсона з правового відділу:

— Хочете пиріжок?

— Що? Я? Ні, не хочу, — відгукнувся я.

— То він не вам, — пояснив художник Стівен. — То він Сандрі з маркетингу.

Барнаскі скипів:

— Може, годі жерти і встрявати в обговорення зі своїми «філіжанками кави» та пиріжками? Ми тут чаюємо чи бестселери готуємо?

*

Книжка моя рухалася швидко, зате розслідування вбивства Пратта застрягло на місці. Ґегаловуд залучив кількох слідчих із кримінальної поліції, але й вони нічого не могли вдіяти. Жодних зачіпок, жодної версії. Якось ми з ним говорили про це в одному барі для водіїв далеких рейсів на виїзді з міста, де Ґегаловуд часом відпочивав від усього світу і грав на більярді.

— Оце моє лігво, — сказав він, простягаючи мені кий, щоб розпочати партію. — Останнім часом я часто сюди ходжу.

— Непереливки було, так?

— Тепер уже