Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Він ніколи не бився, не знав, як битися. Що робити? Відштовхнути його, сісти в машину і втекти? Вдарити його? Заволодіти його зброєю і застрелити? Він рвучко обернувся, готовий до всього. Полісмен простягав йому двадцятидоларовий папірець.
— Пане, у вас із кишені випало. Я гукав, та ви не чули. З вами все гаразд? Ви блідий мов крейда…
— Усе добре, — відповів Гаррі. — Все нормально… Я… я був… Я замислився, та й… Одне слово, дякую. Мені… мені треба їхати.
Полісмен привітно махнув рукою, та й пішов собі; Гаррі тіпало.
Після того випадку він знову повернувся до боксу, почав старанно тренуватися. Потім вирішив, що треба з кимсь порадитися. Трохи порозпитував і зв’язався з лікарем Роджером Ешкрофтом із Конкорда, якого вважали найкращим психіатром в окрузі. Вони домовилися про щотижневі сеанси по середах, з 10.40 до 11.30 ранку. Він не говорив із Ешкрофтом про анонімні листи. Говорив про Нолу, не називаючи її імені. Так він уперше зміг комусь розповісти про неї, і йому набагато полегшало. Ешкрофт сидів у м’якому кріслі й уважно слухав Гаррі, а як починав тлумачити його слова, то стукав пальцями по бильцях.
— Здається, я бачу мерців, — пояснив Гаррі.
— То ваша подруга померла? — запитав лікар.
— Не знаю… Ось від цього і божеволію.
— Не думаю, що ви божевільний, пане Квеберте.
— Часом я виходжу на берег і вигукую її ім’я. А як нема вже сили кричати, сідаю на піску і плачу.
— Як на мене, так у вас проявляється скорбота. Ваша свідомість, раціональна, здорова, бореться з тією первиною всередині вас, із тими початками, що відмовляються прийняти неприйнятне з їхнього погляду. Коли дійсність занадто вже нестерпна, ми намагаємося її уникнути. Якщо хочете, я пропишу вам релаксанти, вони допоможуть знімати напругу.
— Ні, тільки не це. Мені треба зосередитися на книжці.
— Розкажіть мені про свою книжку, пане Квеберте.
— Це історія чарівного кохання.
— Про що вона?
— Про заборонене кохання.
— Це історія про вас і вашу подругу?
— Так. Я ненавиджу книжки.
— Чому?
— Вони завдають мені болю.
— Час уже сплив. Поговоримо про це наступного тижня.
— Добре. Дякую, лікарю.
Якось у приймальні він зіткнувся з Тамарою Квінн, яка виходила з лікаревого кабінету.
*
Рукопис він завершив у середині листопада пополудні; надворі було так похмуро, що незрозуміло — день то чи ніч. Він склав грубий стос аркушів і уважно перечитав назву, написану великими літерами на обкладинці:
Гаррі Л. Квеберт
ПОЧАТКИ ЗЛА
Роман
Раптом йому закортіло бодай комусь розповісти про це, і він одразу ж подався у «Кларкс», до Дженні.
— Я скінчив книжку, — сказав він радісно. — Я приїхав до Аврори, щоб написати книжку, і ось вона готова. Готова. Готова!
— Чудово! — відказала Дженні. — Це велика книга, я певна цього. Що тепер робитимеш?
— Поїду на якийсь час Нью-Йорка. Запропоную її видавцям.
Він надіслав примірники рукопису в п’ять великих нью-йоркських видавництв. Не минуло й місяця, як усі п’ять видавництв зв’язалися з ним, вважаючи, що мають справу з шедевром, і взялися набивати ціну. Розпочиналося нове життя. Гаррі найняв адвоката і літературного агента. А за кілька днів до Різдва підписав з одним видавцем неймовірну угоду на сто тисяч доларів. Він був на шляху до слави.
До Гусячої бухти повернувся 23 грудня, за кермом розкішного новісінького «крайслера». Він неодмінно мав зустріти Різдво в Аврорі. У дверях стирчав анонімний лист, певне, вже давненько. Останній. Більше він їх не отримував.
Наступного дня він узявся готувати святкову вечерю: засмажив величезну індичку, потушкував квасолю в олії, насмажив картоплі і спік торт із шоколадом і вершками. На програвачі стояла платівка «Мадам Баттерфляй». Він накрив стіл на двох біля ялинки і не помітив, що крізь укрите памороззю вікно за ним стежить Роберт Квінн; того дня Роберт присягнувся покласти край тим листам.
Повечерявши, Гаррі вибачився перед порожньою тарілкою напроти і, відлучившись на мить до кабінету, повернувся з великою коробкою в руках.
— Це мені? — вигукнула Нола.
— Його непросто було знайти, але все буває, — відказав Гаррі, поставивши коробку на підлогу.
Нола стала навколішки перед подарунком. «Що це? Що це таке?» — допитувалася вона, піднімаючи незакріплені клапани коробки. Звідти вистромився писочок, а потім і маленька руда голівка. «Цуцик! Це ж цуцик! Песик сонячного кольору! О Гаррі, любий Гаррі! Дякую! Дякую!» Вона дістала песика з коробки і взяла на руки. То був лабрадор, йому було заледве місяців зо два з половиною. «Тебе називатимуть Шторм! — пояснила вона цуцикові. — Шторм! Шторм! Я все життя мріяла мати такого пса, як ти!»
Вона поставила цуценя на підлогу. Песик задзявкотів і заходився вивчати свій новий дім, а вона кинулася Гаррі на шию.
— Дякую, Гаррі, я така щаслива. Але мені дуже соромно, я не маю для вас подарунка.
— Мій подарунок — твоє щастя, Ноло.
Міцно обняв її, та йому здалося, наче вона вислизає, і незабаром перестав її відчувати, перестав бачити. Кликав, та вона вже не відгукувалася. Він стояв сам посеред кімнати, обхопивши себе руками. А цуцик грався шнурками його черевиків.
*
Роман «Початки зла» вийшов у липні 1976-го і мав неймовірний успіх. Критики один поперед одного вихваляли книжку; дивовижний Гаррі Квеберт, тридцятипятирічний чоловік, віднині став великим письменником свого покоління.
За два тижні до виходу книжки видавець Гаррі, розуміючи, який шалений захват вона викличе в читачів, особисто приїхав по нього до Аврори.
— Ох, Квеберте, кажуть, ви не хочете їхати в Нью-Йорк?
— Я не можу поїхати, — відказав Гаррі. — Я чекаю одну людину.
— Чекаєте людину? Що ви кажете! Вас хоче
