Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Скільки часу ще треба? — спитав лікар.
— Місяць, — відповіла начальниця.
— Вона помре, — відказав лікар.
— Так, але в стані благодаті і спасіння, — сказав абат.
Релігія панує в Іспанії над політичними, громадянськими й життєвими питаннями; лікар не заперечував іспанцеві, він повернувся до начальниці, але грізний абат затримав його за руку.
— Ні слова, пане! — сказав він.
Не зважаючи на свою релігійність і монархічні погляди, лікар глянув на Естер очима, сповненими жалю. Дівчина була гарна, як лілея, що схилилась на своєму стеблі.
— На милість божу, в такому разі! — скрикнув він, виходячи.
У той самий день, коли відбулася ця нарада, опікун Естер повіз її у “Роше де Канкаль”[22]; бажання врятувати її штовхало священика до найдивовижніших заходів; він випробував два ексцеси: чудовий обід, який міг нагадати дівчині її оргії, і Оперу, в якій вона побачила б кілька світських образів. Потрібен був весь його гнітючий авторитет, щоб юна свята наважилася на таку профанацію. Еррера так змінив свій вигляд, перебравшись військовим, що Естер ледве впізнала його; він подбав про те, щоб його супутниця взяла вуаль, і посадив її в ложу, сховавши від поглядів. Цей тимчасовий засіб, безпечний для невинності, так серйозно відвойованої, скоро втратив свою дію. Вихованка відчула відразу до обідів свого опікуна, пройнялась релігійною огидою до театру і її знову опанувала меланхолія.
“Вона вмирає від кохання до Люсьєна”, — сказав собі Еррера, що хотів заглянути в глибину цієї душі й знати все, чого можна від неї вимагати.
Настав момент, коли тільки душевна сила підтримувала нещасну дівчину, а тіло її готове було піддатись.
Священик вирахував надходження цієї хвилини з жахливою практичною прозорливістю, що колись відзначала катів у їх майстерності допитувати. Він знайшов свою вихованку в саду, на лаві біля альтанки, під пестливим промінням квітневого сонця. Здавалось, що їй було холодно і вона там гріється; подруги з цікавістю дивились на її зеленувату блідість, на очі вмираючої газелі, на меланхолійну позу. Естер підвелась, щоб зустріти іспанця з жестом, що виявив, як мало в ній життя і, більш того, — як мало в неї бажання жити. Ця бідна циганочка, ця дика поранена ластівка вдруге викликала жаль у Карлоса Еррери. Цей похмурий служитель, якого бог, напевне, посилав тільки виконувати кари, зустрів хвору з посмішкою, в якій було стільки ж гіркоти, скільки й лагідності, стільки ж помсти, скільки й милосердя. Привчившись до самотніх міркувань, до заглиблення в себе під час її майже монастирського життя, Естер вдруге відчула недовір’я, побачивши свого заступника, але, як і в перший раз, її негайно заспокоїли його слова:
— Ну, люба моя дитино, чому ж ви ніколи не говорите зі мною про Люсьєна?
— Я вам обіцяла, я заприсягалась вам, — сказала вона, конвульсивно здригнувшись від голови до п’ят, — не називати цього імені.
— Ви все ж не переставали думати про нього.
— Тільки в цьому, пане, моя провина. Весь час я думаю про нього, і коли ви оце ввійшли, сама до себе казала це ім’я.
— Розлука вас убиває?
Замість відповісти, Естер схилила голову, як це роблять хворі, що вже відчувають подих смерті.
— Побачити його знов?.. — сказав він.
— Це значило б жити, — відповіла вона.
— Чи думаєте ви про нього тільки душею?
— Ах, пане, кохання неподільне.
— Дочка проклятого племені! Я все зробив, щоб урятувати тебе; повертаю тебе до твоєї долі: ти знову побачиш його!
— Чому ви зневажаєте моє щастя? Хіба я не можу кохати Люсьєна і перебувати в чесноті, яку люблю так само, як і його? Хіба я не готова вмерти тут ради неї так само, як готова була б умерти ради нього? Хіба я не помру через свій подвійний фанатизм: через чесноту, яка зробила мене гідною його, і через нього, що кинув мене в обійми чесноти? Так, я готова вмерти, не побачивши його, готова жити, побачивши його знов. Бог мені суддя!
Краска знов забарвила її щоки, блідість набула золотистого відтінку. До Естер знову повернулась її чарівливість.
— Наступного дня після того, як омиєтесь водою хрещення, ви побачите Люсьєна і, якщо