Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Молоді вихованки спочатку заздрили цим чудесам краси, але кінчили тим, що намилувались ними. Не минуло й тижня, як вони привернулись до наївної Естер, зацікавившись таємничими нещастями вісімнадцятирічної дівчини, яка не вміла ні читати, ні писати, для якої була новиною всяка наука, всяке навчання і яка незабаром мала подарувати архієпископові славу навернення єврейки на християнство, а монастиреві — свято її хрещення. Вони пробачили їй красу, бо вважали себе вищими за вихованням. Естер скоро засвоїла манери, лагідність голосу, поставу і жести цих вихованих дівчат; нарешті вона знайшла свою первісну природу. Зміна була настільки повна, що вже при перших відвідинах Еррера був здивований, — хоча його, здавалося, ніщо в світі не повинно було дивувати, — і начальниці вітали його з такою вихованкою. Ці жінки протягом своєї виховної діяльності ще ніколи не зустрічали ні приємнішої природності, християннішого смиренства, щирішої скромності, ані такого великого бажання вчитись. Коли дівчина відстраждала весь той біль, що гнітив бідну вихованку, і коли вона чекає такої нагороди, яку іспанець пропонував Естер, вона може створити чудеса, гідні перших днів церкви, поновлені єзуїтами в Парагваї.

— Вона повчально-побожна, — сказала начальниця, цілуючи її в лоб.

Все сказано цим по суті католицьким висловом.

У перервах Естер потроху розпитувала своїх подруг про найпростіші звичаї світського життя, дивуючись їм, як дитина при першому знайомстві з життям. Коли їй сказали, що в день хрещення й першого причастя на ній буде все біле, пов’язка з білого атласу, білі стрічки, білі черевички, білі рукавички, у волоссі білі банти, вона розридалась серед здивованих подруг. Це була цілковита протилежність сцені з Ієвфаєм на горі. Куртизанка злякалася, щоб про неї не догадались, вона приписала цей прояв жахливої меланхолії тим радощам, які вона наперед відчувала від церемонії. Від тих звичаїв, які вона кидала, до тих, які вона переймала, відстань була, звичайно, не менша, ніж від дикунства до цивілізації; отже, в неї була грація, наївність і глибина, що властиві чудесній героїні “Американських пуритан”. У серці її, несвідомо для неї, жило кохання, що жерло її, дивне кохання, жадоба жінки, яка пізнала все, жадоба сильніша, ніж у дівчини, яка нічого не знає, хоч ці бажання мають однакову причину і однакову мету. Протягом перших місяців новизна цього замкненого життя, несподіваність навчання, робота, якої її навчали, релігійні обряди, палкість благочестивого наміру, ніжні почуття, які вона збуджувала, нарешті розумові здібності, що почали розвиватись, — усе допомагало їй боротися зі спогадами, навіть зусилля нової пам’яті, яку вона формувала в собі, бо їй доводилось стільки ж забувати, скільки й запам’ятовувати. В нас є кілька видів пам’яті: тіло має свою пам’ять, розум — свою; туга за батьківщиною, наприклад, це хвороба тілесної пам’яті. На третій місяць палкість дівочої душі, що на розкритих крилах поривалась у рай, була хоч не подолана, але затримана якимсь глухим опором, що його причина була невідома самій Естер. Як шотландські вівці, вона хотіла пастись окремо, неспроможна бувши подолати інстинкти, що розвинулись у розпусті. Чи не кликали її знов брудні вулиці Парижа, яких вона зреклась? Чи не тримались на ній забутими кільцями розірвані кайдани огидних звичок, і вона відчувала ще їх так, як старі солдати страждають — на думку лікарів — від болю в членах, що вже не існують? Чи не проникли в неї пороки так глибоко, що свята вода ще не досягла демона, схованого там? Чи не потрібно їй було бачити того, заради кого вона зробила стільки ангельських зусиль, їй, кому бог повинен був дарувати змішування любові людської з любов’ю святою? Одна любов привела її до другої. Чи відбувалось у ній переміщення життєвої сили, що тягне за собою неминуче страждання? Все сповнено сумніву й темряви в таких випадках, яких наука не схотіла вивчати, вважаючи цей предмет занадто аморальний і компрометуючий, начебто лікар і письменник, священик і політик не були поза всякою підозрою. Тільки один лікар мав сміливість розпочати студії, що залишились незакінченими через його передчасну смерть. Можливо, чорна меланхолія, яка опанувала Естер і затьмарила її щасливе життя, походила від усіх цих причин; можливо, що, не вміючи вгадати їх, вона страждала, як страждають ті хворі, що не знають ні медицини, ні хірургії. Дивний випадок. Цілком достатня й здорова їжа, що замінила їжу огидну й збуджуючу, не живила Естер. Чисте й правильне життя, де навмисне помірна праця чергувалася з відпочинком, життя, що замінило собою те безладдя, в якому втіхи були такі самі жахливі, як і страждання, — це життя розбивало сили молодої дівчини. Відживлюючий відпочинок, найспокійніші ночі, що заступили гнітючу втому й найжорстокіші хвилювання, викликали в неї гарячку, симптомів якої не могли вловити пальці та очі доглядальниці. Нарешті заміна лиха й недолі добром і щастям, тривоги — безпекою, була для Естер так само згубна, як і ті минулі злидні були б згубні для її юних товаришок. Вона зросла і розвинулась у розпусті. Її пекельна батьківщина ще справляла на неї свій вплив всупереч вищим наказам волі. Те, що вона ненавиділа — було для неї життям, те, що вона любила — вбивало її. Вона мала таку палку віру, що побожність її радувала душу. Вона любила молитись. Душа її відкрилась для світла істинної релігії, сприймаючи його без будь-яких зусиль, без вагань. Священик, що керував нею, був захоплений. Але тіло її завжди суперечило душі.

З мулистого ставка виловили коропів і пустили їх у мармуровий басейн з прекрасною чистою водою, щоб задовольнити бажання пані де Ментенон, яка годувала їх крихтами з королівського стола. Коропи зачахли. Тварини бувають відданими, але ніколи людина не заразить їх проказою підлещування. Хтось із двірських сказав у Версалі про цей мовчазний опір. “Вони — як я, — сказала та неявна королева, — вони тужать за своєю темною тванню”. У цій фразі вся історія Естер.

Іноді нещасна дівчина починала бігати по прекрасних монастирських садах, заклопотано переходила від дерева до дерева, безнадійно кидалась у темні закутки, шукаючи там — чого? Вона не знала сама, але піддавалась демонові, кокетуючи з деревами, звертаючись до них зі словами, що застигали в неї на устах. Увечері вона, як вуж, прослизала іноді вздовж стін, без шалі, з розкритими плечима. Часто в каплиці, під час відправи, вона стояла, втопивши очі в розп’яття, і всі милувались нею; сльози лилися з її очей, але плакала вона від люті: замість священних