Міст на річці Куай - П'єр Буль
— Цілком поділяю вашу думку, — сказав полковник і зробив останню нотатку. — Все це надто серйозно, щоб пускати його напризволяще. Обіцяю вам, що я цього так не залишу. Тепер ваша черга, майоре Х’юг.
Майор Х’юг був теж збурений не менше, ніж його колега, хоч загалом мав спокійну вдачу.
— Поки японські наглядачі — а ви погляньте на них, це ж звірюки! — втручатимуться з будь-якого приводу в наші справи й даватимуть свої безглузді накази, нам не вдасться ні забезпечити на будові порядок, ні змусити наших людей працювати по-справжньому. Так, сьогодні вранці я розбив тих, що нагортають залізничний насип, на три групи: перша копала землю, друга носила її, а третя рівняла насип. Я сам визначив кількість людей у кожній групі й розподілив завдання так, щоб узгодити всі роботи між собою.
— Розумію, — схвально сказав полковник. — Своєрідний розподіл праці.
— Саме так, сер… Я ж усе-таки маю сякий-такий досвід у земляних роботах. Перед тим, як стати директором, я працював начальником будови. Копав шахти понад триста футів завглибшки… Отож сьогодні вранці почали мої бригади працювати. Все йшло просто чудово. Ми зробили куди більше, ніж загадали японці. І щоб ви думали? З’являється одна з цих мавп, починає вимахувати руками, горлати й вимагає знов об’єднати всі три групи в одну. Тільки задля того, щоб легше було наглядати… Ідіотизм, та й годі! А наслідок: безладдя, балаган, анархія. Люди заважають один одному, і робота стоїть на місці. Мені аж недобре стало, сер. Та ви погляньте самі!
— Атож, бачу, — підтвердив полковник Ніколсон, обводячи будову пильним поглядом. — Я вже давно помітив цей шарварок.
— І ще одне, сер. Ті бовдури взяли за норму один кубометр землі на душу й не тямлять того, що наші солдати під добрим началом здатні зробити набагато більше. Між нами кажучи, сер, це норма для дитини. Аж ні — нагорнув свій куб, і край. Буває, залишається всього кілька кошів землі, щоб закінчити стиковку двох ділянок, і сонце ще височенько. То що ви думаєте — вони дають наказ вивершити насип? Якраз навпаки — зупиняють роботу. Як же ви хочете після цього, щоб я велів людям працювати далі? Ким я буду тоді в очах моїх солдатів, скажіть мені!
— Ви справді гадаєте, що денна норма занижена? — спитав полковник Ніколсон.
— Та це ж просто сміх, сер, — утрутився Рівз. — У Індії, де клімат такий же несприятливий, як і тут, а грунт ще непіддатливіший, кулі легко вибирають півтора куби.
— Мені теж так здалося, — замислено промовив полковник. — Колись і я керував схожими роботами в Африці. Ми прокладали дорогу. Мої солдати працювали завзятіше… Звичайно, далі так тривати не може, — енергійно закінчив він. — Ви вчинили правильно, повідомивши мене.
Полковник переглянув свої записи, на хвилину замислився й знову звернувся до колег.
— Хочете знати, якого висновку я дійшов? Майже всі негаразди, про які ви тут мені розказали, мають одне походження: цілковитий брак організації. Зрештою, головна вина лежить на мені. Треба було від самого початку внести в ці речі ясність. Прислів’я правильно каже: скорий поспіх — людям посміх. Що нам треба передусім запровадити, то це звичайний порядок.
— Авжеж, сер, — погодився Х’юг. — Усяке будівництво приречене на поразку, якщо з самого початку немає міцної бази.
— Найліпше було б зібрати нараду, — заявив полковник Ніколсон. — Я мав би подумати про це раніше… Зібратися разом з японцями. Щоб визначити роль і обов’язки кожного з нас, треба все це обговорити спільно. Атож, тільки нарада. Ще сьогодні побалакаю про це з Сайто.
3Нарада відбулася через кілька днів. Сайто не зовсім зрозумів, про що йтиметься, але погодився взяти в ній участь, бо весь час потерпав, щоб не виставити себе в невигідному світлі, виказати своє незнання звичаїв цивілізації, воднораз і ненависної, і все ж таки привабливої, — отож він не наважився вимагати додаткових роз’яснень.
Полковник Ніколсон підготував цілу купу питань до обговорення і зі своїми офіцерами чекав на японців у довгому бараці, що правив за їдальню. Сайто з’явився в супроводі інженера, кількох охоронців та трьох капітанів, які ні слова не тямили по-англійському і яких він прихопив з собою лише для того, аби мати більший почет. Британські офіцери підвелися зі своїх місць і виструнчились. Полковник Ніколсон козирнув за приписами статуту. Сайто спантеличився. Він прийшов сюди з наміром зміцнити свій авторитет, проте почесті, віддані йому з традиційною врочистою коректністю, від самого початку збудили в ньому почуття нижчості.
Запала досить довга мовчанка. Полковник Ніколсон запитливо дивився на японця — адже тому по праву належало головувати. Нарада не могла розпочатися без голови. Європейська ввічливість і звичаї змушували полковника чекати, поки його противник оголосить нараду відкритою. Але Сайто знічувався все більше, йому важко було усвідомлювати, що він опинився в центрі уваги всіх присутніх. Манери цивілізованого світу бентежили його, а в присутності підлеглих він не міг признатися, що вони залишаються для нього таємницею; отож він боявся схибити, коли візьме слово. Японський інженер-курдупель почував себе ще непевніше.
Нарешті Сайто на превелику силу опанував себе й невдоволено запитав у полковника Ніколсона, про що той хоче говорити. Він волів за краще саме запитати, вважаючи, що запитання скомпрометує його найменше. Побачивши, що з японця більше нічого не витягнеш, полковник вирішив узяти ініціативу на себе й висловити те, чого присутні англійці, охоплені підсвідомою тривогою, ніколи від нього не чекали.
Почав він звертанням «джентльмени», оголосив нараду відкритою і в кількох словах виклав її мету: поставити на належний рівень організацію робіт на будові мосту через річку Куай і накреслити в загальних рисах план дій. Кліптон, теж запрошений полковником на нараду, — бо й лікар має що сказати про організацію праці, — відзначив подумки,