Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
Треба випити ліки і лягти!
Але як заснеш?
І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?
Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?
Знову — стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…
…Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.
Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, — нищить минуле.
Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов’язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.
Це «відтинання» сталося миттєво.
Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!
Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.
Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах, трапилось…
Але що незвичайного в цій історії?
Мені здається — нічого. Дівчатка з неблагополучних родин часто закінчують своє дитинство добровільно і раніше за інших. Словом, я жбурнула в прірву якийсь період свого життя, мов м’яч об стіну. І тепер він, підкоряючись закону фізики, полетів назад і влучив у мою бідну голову, розколовши її навпіл.
Отже, хоч би що це було — душевна хвороба, наслідки втоми, марення чи (прости, Господи!) реальність, я мушу щось з цим робити.
Я знову поглянула на Місяць за вікном:
— Може, ти знаєш, що саме?…
Колись ми з ним добре розуміли одне одного! Тепер я знаю, що Місяць ніколи не лягає спати, а просто тупо курсує довкола Землі, підкоряючись законам астрономії. І лише я збилася з орбіти.
Заради чого?
Несподівано я згадала про Ярика.
Як могла про нього забути? Думала лише про дівчинку і про себе! Як завжди, виявила свій неперевершений егоїзм!
Ярик.
Хлопчик, який хотів зі мною одружитись.
Перша незворотна втрата.
Раптом згадала, як приємно було бачити його сьогодні, не важливо де — у маренні, божевіллі, у сні…
Я ж зовсім забула, який він був. Зовсім. Його подарунок — ведмедик Тедді — згорів разом з іншими речами. З ним згорів і біль-спогад про Ярика.
Якби все, що трапилось зі мною, було правдою — якоюсь неймовірною правдою, непояснимою, незбагненною, якимось дивом, що зійшло на мене, не важливо, яким чином, за що і навіщо, — я б могла попередити те лихо, запобігти, врятувати. Я ледь не підстрибнула на стільці. Ось що я маю зробити! Ось в чому полягає сенс цього дивного випадку.
Я поглянула на електронний календар: 3 червня!
Тобто — десять днів до тієї трагічної дати. І рівно стільки ж — до дня, коли я почала затинатися. Якби того літнього ранку…
Я вскочила і нервово заходила по кухні.
Ось воно — те ЯКБИ, про яке говорила бабця: «кожен вимовляє його по сто разів на день»…
Тільки я не входила до числа тих тисяч чи, як вона сказала, мільйонів. Адже спалила всі можливості будь-якого повернення навіть до пам’яті. Я заплющила очі, намагаючись уявити те полум’я.
І уявила: в ньому потріскували і згорталися в чорні рурки шкільні зошити, куди я записувала свої фантазії, обвуглювався старий бабусин ридикюль із колекцією флакончиків від парфумів, корчились і смерділи пластмасові ляльки, зникали листівки, що малювала на свята мамі, сумно дивився одним розплавленим оком ведмедик Тедді, плавились капронові стрічки, значки, альбом з марками, потріскували сірникові коробки з «секретиками»: ґудзиками, підібраними на вулиці, мертвими метеликами, пластиліновими чоловічками.
Не помітила, як за вікном посіріло.
Я не прихильниця зустрічі сходу сонця, хоча через часті безсоння бачила його багато разів і боялася цієї тривожної години. На межі дня і ночі може статися все, що завгодно. На цій межі на мене завжди чатують найбільші жахіття — ліжко розверзається, і я падаю, падаю вниз…
Сіре полотно неба поволі почало рожевіти, ніби його краї вмочили в полумисок з кров’ю.
Цвірінькнула перша пташка.
За нею — друга. І третя. Я випила пігулку проти головного болю.
Тихо прокралась до спальні і підкотилася під бік Мирося, поглянула на його спокійне обличчя.
Подумала: якби тоді не прийшла в ту редакцію, з ним би зараз лежала зовсім інша…
3 червня
Я проспала ледь не до полудня.
Але встала бадьора і готова до дій. Вже не мучила себе запитаннями — що зі мною трапилось і навіщо.
Мирось пішов на роботу. Я знову ввімкнула ноутбук. Набрала у віконці дати і числа.
«Тисяча дев’ятсот вісімдесятий»…
Але спочатку варто було перевірити себе — що лишилося в пам’яті?
Того літа відбулися Олімпійські ігри в Москві і помер Висоцький. Йшла афганська війна.
Була б тоді старша, мабуть, згадала б ще щось. А так про ігри знала лише тому, що на екрані весь час показували ведмедика з кільцями на паску. І він мені категорично не подобався — був надто пласким, великим, з банальною посмішкою і круглими очима. Як на дитячий смак — досить несимпатичний.
А смерть Висоцького майже увесь наш двір сприйняв, як власну, — весь день з вікон линули досить погані магнітофонні записи його пісень, утворюючи неймовірну какофонію. Чоловіки нервово курили і розливали горілку під дерев’яними дахами дворових альтанок.
Афганістан… З цієї далекої і невідомої країни, котру у дворі називали «Афган», наприкінці того жахливого літа привезли труну з тілом сина тітоньки Ніни, і вона одразу постаріла…
Це і всі мої знання з приводу «великого життя», адже моє, «мале» — з загибеллю Ярика, Людиною в Чорному Капелюсі, розлученням батьків, — затулило від мене все інше. Чи могло бути інакше?!
Що я бачила на екрані монітора?
Перелік подій того червня, котрі ніяк не зачепили мене тоді і про які
