Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
І тоді Ніка босоніж кидалася в батьківську кімнату і кричала мов скажена: «Сніг! Сніг!» І це був чи не єдиний священний випадок, за який її не сварили. Навпаки! Зустрічати перший сніг всім двором давно перетворилось на ритуал. У всьому будинку починали запалюватись вікна, за ними метушились тіні, змагаючись в тому, хто раніше вискочить освятити слідами перший сніг.
Ніка квапила батьків, натягувала лижні штани поверх піжамних, надягала товсті шкарпетки, шукала валянки, позираючи вниз, де на білому килимі лежало з десяток освітлених квадратів, що означало — сусіди не дрімають, а так само швидко натягують на себе будь-що, аби бути першими. Поволі вікна згасали, але світло не зникало — воно йшло від землі і від синього-синього нічного неба, що трусило і трусило над двором біле щільне рядно.
Вискочити з під’їзду треба було з відкритим ротом — так, щоб спіймати в нього молочний смак неба. По гулких коридорах лунали кроки, грюкали двері квартир, звідусіль чулися збуджені голоси і привітання. Дядько Ваня-«встань-з-диваня» виносив дротяний каркас для велетенської снігової баби — і закипала робота!
Діти плуталися під ногами дорослих, борсались в снігу, обростали бурульками і зжовували їх із задубілих рукавичок. І ніхто не смів у цю ніч зробити їм бодай найменшого зауваження!
Розходились по квартирах під ранок, коли посередині двору стояла велетенська снігова баба — з дірявим відром на голові, очима-вуглинками і довгою морквою замість носа, котру припасла тітонька Ніна з середини осені.
Розпашілі, гомінкі, щасливі, всі вони на якихось дві години забували, хто кого залив, хто кому «наврочив» і «поробив», а хто так і не віддав позичені торік десять карбованців.
…Ледь не проїхала потрібну зупинку!
Зійшла. З трепетом, котрий все ще наростав, дійшла до рогу і з радістю прийняла біль, який спочатку так налякав мене.
Відкрила очі на лаві під деревом.
Теплий літній серпанок окутував маленький двір. За столом під деревами сиділи дядьки: Петро-«брехло», дядько Ваня-«встань-з-диваня», дід Сергій Іванович і Кривий Митро. Постукували кістками доміно.
Простирадла, фанатично вибілені тітонькою Ніною, повільно дихали на мотузках, вбираючи своєю білизною рожево-золоту воду призахідного сонця. На пожежних сходах, мов кажани, висіло кілька дітлахів — троє хлопців і дві дівчинки (серед них я впізнала і своїх вчорашніх співрозмовників). Між ними тривало змагання, хто довше протримається догори дригом.
З сусіднього будинку вийшла пара — подружжя Сенчуків.
Вона, Марта, в кольоровій квітчастій спідниці, на якій екзотичні квітки і велетенські метелики переходили в чорно-білий напис «Борнео», у вухах — «циганські» пластмасові кільця червоно-золотого кольору.
Він, Стасик, в блакитних джинсах-«варьонках» власного виробництва і білій сорочці, розстебнутій майже до талії. На засмаглих широких грудях зблискував золотий ланцюжок з хрестиком. Довге волосся, на вилицях — романтична синява модної триденної неголеності. Одне слово, Бандерас відпочиває!
Навіть дядьки припинили стукати кістками, проводжаючи поглядами спідницю Марти.
Проходячи повз пожежні сходи, Стасик ліниво, крізь зуби, прокоментував: «Жити набридло?…» Марта хихотнула.
Вони зникли в арці, через яку я щойно увійшла. Діти на сходах, зробивши складні маневри, попереверталися і зачаровано дивилися їм услід. Кожен хлопчик точно знав: виросту і стану таким, як Стасик!
А вона, ТА дівчинка, думала: виросту — і дізнаюсь, що таке «Борнео»!
Я поглянула на годинник: пів на сьому. Час. Я вдихнула солодке повітря, просякнуте ароматом бузку, і підвелася. Попрямувала до знайомого під’їзду. Спиною відчула, що гравці і дітлахи дивляться услід. Звісно, тут всі знали одне одного і поява нової людини викликала неабияку цікавість. Я пришвидшила кроки, увійшла в напівтемряву під’їзду…
З кожним поверхом моя рішучість зникала. На стіні із крейдяним написом помітила розмазаний вчорашній слід від своєї руки. Отже, я дійсно була тут.
Стояла перед дверима, оббитими жахливим старим дерматином, і не наважувалася подзвонити. Дістала люстерко, прискіпливо огляділа себе: з ТІЄЮ дівчинкою нас поєднував хіба що колір очей.
Але це несуттєво.
Турбувало одне: аби не втратити свідомість, коли побачу ЇХ, молодших за мене… Ох…
Я натисла на дзвінок.
Почула голос: «Вадьку, відчини — я в ванній!» — і кроки за дверима.
Ще ковток повітря — цього разу вологого, просякнутого запахом льоху — і… двері відчинилися.
— Вам кого?
Я заклякла. Почувся жіночий голос зсередини квартири:
— Вадику, хто там?
Голос чоловіка, що відчинив двері:
— Ви до нас? З приводу Віри? Що вона ще утнула? Проходьте. Дружина скоро вийде.
Певно, я щось відповідала, але поки що не чула себе — надто задзеленчало у вухах. Пройшла до «зали», яка водночас була і спальнею.
Диван з синьою оббивкою.
Виводок кактусів на підвіконні.
Прибалтійський телевізор «Шиляліс».
Старий магнітофон «Весна».
Біля ніг закрутилася, замуркотіла Димка. Моя кішка.
— Вам зле? Це через спеку. Ліл, валер’янки!
Я обережно опустилася на стілець — він хитнувся. Авжеж, одна ніжка на ньому завжди кульгала! Втупилась поглядом у світлину, що висіла на стіні. Світлину з мого альбому — «На прогулянку»…
До кімнати увійшла молода жінка в сарафані, її волосся було мокре. В руці вона тримала чарочку з мутною рідиною і склянку води.
Передала все це чоловікові, той — мені:
— Випийте.
Жінка прискіпливо оглядала мене. Я поквапилась відвести очі, подякувала і випила краплі, запила водою, вдячно кивнула.
— Ви до нас? — запитала жінка.
— Т-т-так, — відповіла я, ледь ворушачи язиком. — У-у м-мене трохи н-н-незвичайна с-с-с-справа…
Вони сіли навпроти мене за стіл. Їхні обличчя були зосередженими. І… дуже молодими, без жодної хмаринки. Певно, я здавалася їм тіткою.
Хоча, як вже казала, ніхто не давав мені більше двадцяти п’яти. Але в цій досить незручній довгій сукні, яку я надягла, в грубих босоніжках, які не носила років десять і які шкода було викидати, я виглядала на всі свої роки. Гадаю, що ще й з «гаком». Тому вони так і дивилися — з шанобливою, але трохи відстороненою увагою.
— Отже… — почала я, намагаючись подолати своє затинання, яке щомиті посилювалось. — Мене звуть Вероніка…
Я хотіла назватись по батькові, але вчасно закашлялась. Представилась, назвавши прізвище чоловіка і вигадане прізвище. А потім почала брехати, як по писаному:
— Я працюю тут неподалік, у Вишневому, в науково-дослідній лабораторії…
Яка ще, до дідька, лабораторія, запитала саму себе, але на вагання і роздуми не було часу, і я сміливо повела далі:
— Обставини склалися так, що по кілька днів
