Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
«…Коли ми дивимося під збільшувальним склом на найрівнішу і гладеньку поверхню, то з’ясовуємо, що насправді вона дуже нерівна, груба, повна дір. У дуже малих масштабах ми завжди доходимо до межі, на якій стає очевидною зернистість матерії, її квантовий характер. Повірте мені, так само з часом — пише Гокінґ…»
Стівен Гокінґ! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім’я було мені знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики Кембриджського університету — ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…
Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні — повірити.
Якщо, звісно, він ще живий.
Може, написати листа — «Шановний пане Гокінґу…»?
За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді — загнати мене до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже розвинене почуття колективізму.
— Скільки ти тут будеш сидіти? — каже він сонним голосом. — Ти ж у відпустці!
— Шановний пане Гокінґу… — замислено бурмочу я.
— Що? Ти в порядку?
— Так, так! — відмахуюсь я.
Мирось довго і багатозначно п’є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.
— Що за секрети? — підозріло каже чоловік.
— Жодних! Просто мені треба дещо з’ясувати, — нетерпляче кажу я. — Іди, я скоро…
Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.
Отже, що каже Гокінґ? Я знову відкрила посилання:
«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.
Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів — наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.
Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»
Все це було страшенно цікаво і… дуже далеко від мого розуміння.
Я навіть пошкодувала, що я — скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.
Та дівчинка…
Хто б вона була — її НЕМАЄ. Не може бути!
Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…
Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.
І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?
Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.
Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… — гоббітами…
Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.
Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти — милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.
А що відбулося зі мною?
Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!
Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.
Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.
Викреслити з голови.
Вимкнути ноутбук.
Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть — «пороблено»…
Я поглянула на Місяць.
Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…
Стоп! Стоп. Стоп…
Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».
Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов’язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ — звичайний, другий — «тіньовий».
В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню — і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.
Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.
І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.
Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе — це вже занадто!
Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою
