Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько

Фу-у-ух!

Я відкинула альбом.

Про що думати?

Я потрапила в машину часу?

Пройшла крізь портал?

Маячня! Я не дуже сприймаю фантастику. Крім Бредбері, нікого не читала. Навіть Стругацьких завжди відкладала на користь інших книжок. Якщо напружитись, все одно пояснити для себе цю, прямо скажемо, дивну ситуацію з точки зору наукової фантастики я не зможу. Є, щоправда, ще кілька варіантів її пояснення: моя втома, спека, збудження пропозицією Олежки, що викликала не дуже приємні спогади. Зрештою — мій давній гастрит, який сьогодні дав про себе знати. А ще — розмова з бабцею, що назвалася лікаркою четвертого управління, а насправді могла виявитись звичайною шарлатанкою-гіпнотизеркою. Все вкупі призвело до марення. Якщо це було звичайне тимчасове запаморочення, то мій мобільний телефон має лежати в сумці.

Це треба перевірити. Чомусь мені здалося: саме наявність телефону може довести, що я просто захворіла.

Я тихо встала і прочинила двері. Не хотіла долучати до цієї історії Мирося, а тим більше Томочку, яка б одразу почала піднімати на ноги всіх знайомих лікарів. Навшпиньках почала прокрадатися в коридор, де кинула свої речі. З кухні лунали тихі голоси. Я дослухалась.

— Коли з тобою щось трапляється, завжди шукаєш винуватця. Якщо не знаходиш — шукаєш його на небі… - почула голос Мирося. — Але чи можна звинувачувати Бога у несправедливості? Адже її немало. Особливо зараз…

Вони, як завжди, філософствували.

Як каже Томочка, «моделювали ситуації» і варіанти виходу з них. Я в цій забаві завжди була «третьою зайвою». Адже з юності терпіти не можу тих, кого подумки називаю «інтелектуалами напоказ». В будь-яку розмову вони намагаються встромити цитати з К’єркегора чи Гайдеггера.

Кант, Сартр і дідусь Вольтер для них брати рідні. Бердяєв і Розанов — «атстой». Фройд — розвага для сексуально заклопотаних дебілів. Щоденне чтиво, без якого день прожитий намарне, — «Улісс».

Вони так і пересипають свою бесіду переліком імен, що мають ввести співбесідника в глибокий ступор.

На жаль, мій Миросик був саме з таких. Часом я піджартовувала над цим, часом це мене дратувало. І я на позір викладала на свою нічну тумбочку який-небудь детективчик, котрий діяв на нього, мов червона ганчірка на бика.

Зрештою все звелося до того, що будь-яку книжку я читала «з-під поли» і ніколи не брала участі в інтелектуальних розмовах моїх «вчителів» — Томочки і Мирося. Не могла ж я їм зізнатися, що перечитала все те також. Просто не вважаю за потрібне хизуватися цими, не набутими власним досвідом, знаннями. Ба більше, в мені йдуть шалені суперечки з прочитаним. Адже ніколи не створювала для себе беззаперечних кумирів і вперто намагалася переосмислити прочитане, а не сприймати його за непорушний постулат.

Часом мені здавалося, що Томочка навмисно вигадує для мого чоловіка «вічні» та доволі еклектичні теми, аби вести ці бесіди, на які у мене ніколи не вистачало ані часу, ані бажання. Тим більше що Мирось — коли мені все ж таки вдавалося вставити своє слівце — поблажливо називав мене «наше зіпсоване радіо» і я, звісно, «вимикалась».

Отже, мені треба було непомітно просковзнути до передпокою. В очікуванні на влучну мить мимоволі довелося вислухати Томочкину відповідь.

— Розповім тобі одну притчу… — сказала вона своїм рівним артистичним голосом, ніби говорила зі сцени в мікрофон. — Отже, в одного чоловіка був син — розумний і талановитий. В тринадцять років він видав збірку вражаючих віршів і екстерном закінчив школу. А в сімнадцять у нього виявили невиліковну душевну хворобу. Все почалося з того, що юнак, до того цілком адекватний, якщо не враховувати його особливий склад розуму, за який його хвалили вчителі, почав чути голоси і розмовляти з ними…

Браво, Томочко, подумала я, у тебе дійсно тваринна інтуїція — дуже вчасно ти розповідаєш про крейзанутих!

— Спочатку батько намагався його лікувати, — вела далі Томочка, — але лікарі лише розводили руками. Деякі з них просто знущалися, вимагаючи за свої послуги великі гроші. Багато хто пропонував помістити хлопця в клініку. Але батько категорично відмовлявся і продовжував купувати синові найдорожчі ліки, хоча їхня дія була тимчасовою. В періоди загострень юнак втікав з дому або поводився, мов звір, — ламав меблі, розбивав свою голову об стіну. Так проминули три довгі нестерпні роки. В цей час батько зустрів жінку, від чиєї любові мусив відмовитись. На роботі йому пропонували нову цікаву посаду, якої він чекав все життя. І теж отримали відмову, адже та забирала би багато сил і часу. Друзі поволі залишили його… Цей нещасний рано посивів, втратив смак до життя. Весь його час, усі його думки належали синові. Він з жахом думав про те, що станеться з юнаком після його смерті, хто буде піклуватися про нього, благав Бога, щоб той змилосердився над ними обома. Через три роки такого існування хлопець несподівано помер…

Вона сьорбнула чай і встала долити Миросеві «гаряченького».

Мені довелося відступити назад до кімнати.

— Горе батька було таким безмежним, що він впав на коліна і почав палко молитися, докоряючи Господу на несправедливість і благаючи повернути йому втрату. — Її голос досяг вершин артистизму. — Його роз’ятрена горем уява дійшла тої межі, що він почув у відповідь голос: «Ти так сильно цього хочеш, що я підкоряюсь твоїй волі. Але затям — вона твоя, а не моя…» В цю мить зателефонували з лікарні і повідомили, що у хлопця була тимчасова зупинка серця і зараз все налагоджується: він почав самостійно дихати, тиск нормалізувався. Одне слово, син повернувся до батька. Минув ще один нестерпний і важкий рік. Одного разу вночі батько прокинувся, відчувши на своїй шиї дужі руки. І в останню мить зрозумів, що тоді Бог дав їм обом звільнення: синові — від безуму і рослинного існування, батькові — від безвиході. Отже, Бог завжди знає, що робить.

— В чому ж тоді полягає його доброта?

— Миросю, дорогий, зрозумій одне: ВІН не добрий і не злий. Він дивиться на все це інакше, ніж ми. Інакше, ніж це може уявити найрозумніший філософ. Подумай: коли в людей трапляється щось трагічне, кожен питає: «Чому це сталося саме зі мною? Чому саме я?» А знаєш, що чує ВІН в такому запитанні? Ні? А я скажу: воно означає те, що людина хоче перенести своє