Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
«Ніка з’їла черевика»…
Я поглянула на свою долоню — вона була замазана крейдою.
Жіночий голос… «Вірочко, кому ти відчиняєш?…»
«Ох, вибачте…» — чоловічий…
Сині сімейні труси, смаглявий оголений торс, родимка на плечі…
«Добридень, тітонько Ніно…»
Певно, вам, дорога тітонько, років дев’яносто, а як гарно виглядаєте…
А як Нахал Нахалич — так само п’є і лежить під своїм старим «Запорожцем»?…
Дитяча посмішка, обплетена волохатими «зміями» каштанового кольору… Ноги в «зеленці». Над коліном — довжелезне садно з засохлою кірочкою, яку так цікаво обдирати. Тому і не заживляє…
— Вісімдесят гривень!
Таксі стояло під моїм будинком. Я відрахувала гроші, відчуваючи страшенну втому. Мов уві сні, вибралася з авто, якось доповзла до дверей. Натиснути кнопку ліфту змогла лише з третьої спроби — палець тремтів і не потрапляв туди, куди треба.
З замком довелося помарудитися хвилини зо три, доки двері не розчахнув чоловік.
— Що з тобою? — одразу запитав він.
Певно, вигляд у мене був жахливий.
Я промовила приблизно таке: «Я-я-я-я-а-а-а…», хапаючи повітря, мов риба.
Мирось знав, що робити в таких випадках: взяв моє лице в долоні, притис до себе:
— Все, все, все. Заспокойся. Все, все…
Він проговорив це десяток разів, аж доки моє дихання вирівнялось. Я завмерла в його обіймах. На кухні затишно дзеленькнув посуд — у нас хтось був. Певно, Томочка. Пахло пиріжками, м’ятним чаєм. Все, все, все…
— Що сталося? — запитав Мирось, помітивши, що я заспокоїлась.
— Я… — Я набрала в груди якнайбільше повітря, щоб сказати все на одному диханні, і… передумала говорити, лише похитала головою: — Все в порядку. Це через спеку. Мені треба полежати.
І пішла до спальні.
Мирось допоміг дійти, уклав мене в ліжко.
— Поспи, — сказав він. — Це через спеку і через те, що ти перевтомилася. Не можна так багато працювати. Ти у відпустці.
Я кивнула і заплющила очі: світло різало очі.
— У нас Томочка, — додав Мирось, прикриваючи двері. — Принесла пиріжки. Відпочинеш — виходь пити чай.
Я кивнула і зарилася обличчям в подушку.
…Томочка. У них, як завжди, гостювала Томочка зі своїми фірмовими пиріжками.
Думатиму про Томочку, вирішила Ніка, адже інші думки, пов’язані із сьогоднішнім відвідуванням спального району, були надто тривожними. І, відверто кажучи, пов’язаними з чимось дуже неприємним — скажімо, початком психічного розладу.
Тому зараз їй краще відволіктися на щось інше — думати про погоду, домашніх тварин, про зливи в Австралії, про Томочку. Про її пиріжки і смачний «фіточай», трави на який вона збирала власноруч.
Відверто кажучи, їй давно було начхати на Томочку, на її майже щоденні візити, безцеремонні втручання в їхнє життя, а головне — стан здоров’я і розлогі розмови «про вічне». Вона просто її жаліла.
Але думати про неї, якщо вже прийшлася до слова, — краще, ніж поринати в аналіз сьогоднішньої події. Адже пояснення їй не було і не буде. В цьому Вероніка була впевнена. Просто треба відключитися, «порахувати слонів» — і все минеться, забудеться, зникне. Сни мають здатність розвіюватись…
Отже, вона лежала, дослухалась до ледь чутного шелестіння голосів, що линуло з кухні, і — думала про Томочку.
Раз Томочка, два Томочка, три…
Чи не забагато Томочки в їхньому житті?…
…Томочка була давньою «бойовою» подругою її чоловіка, вони разом вчилися в університеті, потім працювали в одній редакції — звісно, не за фахом, адже обоє закінчили філософський факультет.
Були часи, коли Ніка ненавиділа Томочку, а та в свою чергу так само ставилась до неї.
Але це було давно, років з десяток тому, коли вона прийшла до тої ж редакції, де Мирослав працював заввідділом.
Тоді Томочка і Мирось складали те, що називається «пара». Ніка на перших порах навіть була впевнена, що вони — подружжя. Але на перекурах співробітники швидко ввели її в курс «справи».
А справа полягала в тому, що між цією парою з давніх-давен відбувався важкий затяжний роман, котрий, як відомо, рідко призводить до якихось певних наслідків.
Людям, хоч як це дивно, завжди відомо більше, ніж їм належить знати, а в плітках і чутках часом міститься більше практичної мудрості і розумних висновків, ніж можуть зробити двоє, що заплутались у своїх стосунках.
Отже, Ніка дізналася, що Томочка давно, ледве не з дитинства, «впадає» за Мирославом, що свого часу обидва були одружені. Але Томочка прожила в шлюбі не більше року і розлучилася саме через те, що не змогла вжитися ні з ким іншим, крім свого «Миросика». І вирішила дочекатися, доки він відчує те ж саме. Але шлюб Мирослава протривав набагато довше, ніж розраховувала Томочка.
Коли нарешті Мирось опинився на волі, вона доклала всіх зусиль, аби їхні шляхи перетнулись в цій редакції. Покинула практику соціального психолога на якомусь досить успішному підприємстві і пішла на мізерну коректорську ставку, аби бути поруч із коханим.
З того часу минуло вже років зо п’ять, а Мирослав не квапився оцінити відданість Томочки. Але все ж таки щось почало поволі зсуватися в їхній дружбі в бік чогось більшого.
В цю саму мить і з’явилась Вероніка Вадимівна Івченко власною персоною. Персона була в обрізаних до коліна джинсах, з полотняним індійським наплічником, з велетенським «радійним» магнітофоном на плечі і вибіленим до голубизни волоссям з жахливими червоними пасмами. І рафінований естет Мирось не встояв.
Томочка боролась, мов лев, точніше — поранена левиця. Відверто кажучи, Ніка теж. Спочатку «заради спорту», адже Томочка, незважаючи на вікову перевагу нахабної суперниці в бік молодості, здавалася їй набагато кращою і гарнішою за неї.
Красива, елегантна, вишукана, з зачіскою жінок початку минулого сторіччя: завжди охайна «холодна» завивка (звісно, мало хто зараз може пояснити, що воно означає, але ті світлі кучері хвилясто обрамляли обличчя і виглядали, мов приклеєні), високі вилиці, великий, підведений контурним олівцем рот, довгі вії, крапельки діамантів у вухах, завжди класичний стиль одягу.
Словом, про таку жінку можна лише мріяти. А якщо додати до такої зовнішності її шалену відданість, вміння готувати вишукані страви і хобі — збирати зілля на дивовижні «оздоровлюючі» чаї, якими вона пригощала всю редакцію, то, відверто кажучи, Ніка сама не дуже розуміла Мирося. І навіть засуджувала, як всі інші колеги, — мовляв, що ще мужику треба?
Або: чому він стільки років маринує у власному соку таку дивовижну жінку, довкола якої, до речі, в’ється купа гідних претендентів?
Потім, коли всі пристрасті в їхньому трикутнику вгамувалися, Мирось якось сказав їй, що цінує дружбу більше за любов, а особливо — таку давню, яка була з Томочкою.
