Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

трохи віддихавшись, вигукнула: — О господи, куди не глянь, самі тобі охоронці закону! — Вони йшли одна за одною попід цвинтарним муром. Смаглявка квапилась додому, бо їй нетерпеливилося розповісти чоловікові гарні новини. — Що чула, те й вам кажу, — знову заговорила стара, — вони попривозили поліцейських собак, наче самі не собаки. Ще й яких собак! Бачили б ви собацюру-британа, що його водив сержант! Мало не з’їв мене живцем, а не з’їв тільки тому, що я стара. Ось вам перевага старості, еге ж? Гарна перевага, а то б, мабуть, і самі поліцаї або відлупцювали мене, або й заарештували. А псище на ланцюзі і в наморднику. Я підійшла до того сержанта ніби щось поспитати, а сама повернулася до пса та й кажу: «Ех ти! Мало тобі здалося бути собакою, то ти ще й поліцаєм став!»

Смаглявка засміялася й спитала:

— Ну й що на те сержант?

— Він нацькував на мене пса, та я перехрестилась, і хоч собака трохи подряпав мене, однак не вкусив, — відповіла стара Клеотільда, то наздоганяючи Смаглявку, то відстаючи від неї, і торохтіла далі. — Ви мені сказали перевірити ту справу, то я й ходила, всюди прислухаючись, — баба вміє діяти тишком-нишком, — і чула, як бакалавр Талісмео Луна сказав, що поліція тут на манерах.

— На маневрах? — перепитала Смаглявка. Але стара, видно, натякала й на щось інше.

— Атож, на манерах, і не з добрими намірами.

— Не розумію…

— Яке ж бо ви дитя! Вони всякими манерами намагаються накласти руку на труну з коштовностями, бо тут не кожен, хто похований, покійник… Така ганьба! Бідаки, яких ховають, — ото справжні покійники, а пишний багатий похорон часом влаштовують, щоб заховати золото, коштовності та всяку контрабанду; небіжчик для них — другорядна справа. І ще один жарт, — стара намагалась іти поряд зі Смаглявкою, щоб говорити якомога тихше, — іще один жарт, веселішого й не придумаєте: Тенасон злигався з мексіканським генералом, який днює й ночує на цвинтарі, а мексіканці, щоб ви знали, не марнують часу: вештаються вночі поміж могилами з магнітним апаратом, який показує стрілочкою, де лежать коштовності, а не труп. Бачили б ви, що робиться! («Еге ж, робиться, — подумала Смаглявка, — ми в розпачі, боїмося за дрібнички, що їх нам понаносили п’яниці, а ці живуть у розкошах, мають апарати і все, що потрібно»). Ходять уночі, світять ліхтариками, мовляв, щоб не забралися на цвинтар злодії… Тільки скажіть, які злодії можуть туди забратися, коли справжні злодії вже там! Тим-то я й сказала вам, що оцей Тенасон мрець серед живих і живий серед мерців. Ой, мало не забула: я ще не сказала про бідолашного вдівця, який тиняється у нас несповна розуму. Лихий поніс його до вуглярні Онофре Бракамарте, а то ж відьма, та ще й люта.

— Коли? — спитала Смаглявка, не тому, що їй було цікаво, а щоб трохи перепинити торохтіння старої.

— Та оце як я йшла до вас. Зчинився величезний скандал. Він зайшов і запропонував їй «поставити ніжку», — знаєте, як ото п’ють по вуглярнях: тулуб надворі, а нога в магазині? Тільки він зовсім інше мав на увазі. Вона погналася за ним з полінякою.

— Тьху! З такою бридкою бабою!

— Бридка, та не дуже! Видно, що ви не все знаєте. Бракамарте, як медіум, — а медіум — це людина, що спілкується з духами, — робиться прозорою, і тоді видно, як із зморшкуватого й збриженого, мов згорнута парасолька, тіла постає статуя, ніби з матового скла, освітленого зсередини, божественна жінка…

— А я думала, що він тиняється, втративши розум від туги за своєю дружиною. Виходить, правду казав Тенасон: той п’є через нечисте сумління.

— Он як! Тенасон вам щось про нього казав?

— Так, він мені розповів, що їм довелося вигнати вдівця з цвинтаря: якийсь хлопець перевдягся ангелом і налякав бідолаху. Бо, каже, вже не могли його там терпіти.

— А чому вони не могли його терпіти? Воно завжди буває не так, як розповідають. А я скажу, чому вони не могли його терпіти. Бо він стовбичив у них перед очима, їм заважала його присутність. Його чутливе, щире серце сумнівалося, що в труні, яку йому вручили койоти, запаяну… забула, як зветься те, чим запаюють…

— Койоти? — здивовано перепитала Смаглявка, уповільнюючи ходу, щоб краще чути.

— Койотами називають у Мексіці тих, що займаються мерцями. Я думала, ви знаєте.

— Ви хочете сказати, доньє Клеотільдо, що вона померла не тут, а в Мексіці?

— У столиці, в самому Мехіко. Її звали Лусіла Луїса. Автоген. О! Ніяк не могла згадати цього слова! Нещасний одержав труну, запаяну автогеном, що залишає на металі такі жовті рубці. Та щойно він одержав труну, як його охопив сумнів, чи справді в цьому свинцевому ящику, холодному, мов куля, лежить його кохана. Тим паче, що в Мексіці часто торгують трупами.

— Торгують трупами?

— Так, — відповіла, хрестячись, стара, — свят, свят, не доведи мене, язику, до пекла. Їх продають, беруть напрокат для похорону, оплати страхових полісів, підміни живих, які хочуть видати себе за мертвих. Трупи на виплат, трупи в кредит…

Стара Клеотільда замовкла. Вони дійшли до дверей пивниці «Одноденний цвіт». У залі ані душі. Порожньо. Поліція геть розполохала клієнтуру. Нема навіть завсідників-п’яничок, питців дешевого розливного. Тільки її чоловік та мухи, що роєм снують в осяяній електричним світлом пивниці.

— Що я зараз зроблю, — мовила Смаглявка, переступаючи поріг і здригаючись від холоду, — так це зварю шоколаду. — Вона обійняла за плечі чоловіка й прошепотіла йому на вухо: — Я тобі принесла добрі новини: все залагоджено… То, може, донья Клео зволить продмухати пінку на шоколаді, збитому в продимленому млинку.

— Продимленому?

— Еге ж, сеньйоро. Млинок спершу продимлюють, а потім у ньому збивають шоколад, і він виходить із продимленою пінкою.

— Це так само, як роблять сизим пір’я бойових півнів. Збивають з димом яєчні жовтки, а потім додають їм у корм.

— Два шоколади чи один? — урвала її Смаглявка.

— Мені шоколаду не треба. Якщо ви вже так гарно мене приймаєте і такі люб’язні до мене, — хоч я й не маю чим віддячити, — то, коли ваша ласка, я випила б ще одну ганусівочку.

— А я вже тривожився, — сказав господар, наливаючи чарку Клеотільді. З підсобки було чути, як вештається Смаглявка, сопе міх для роздмухування вогню, а програвач насвистує «Місячну ніч серед руїн». — Я вже так тривожився, — вів далі чоловік, — коли зачув десь за стіною постріл. Так глухо стрельнуло, наче хляпнула петарда.

— Хляпнула? Чи то хляпнули? — мовила, сміючись, Клеотільда, але, зрозумівши, що так легко, жартома сказала те саме, що означало