Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Ландольфо, не знаючи, на кому зірвати свою лють, побіг до матері, щоб її вилаяти. Бідна жінка якраз сідала з донькою до вечері й, бачачи, що прийшов син, запитала, чи й сьогодні Біанка прийде до столу.
— Ох, якби вона могла прийти, — крикнув Ландольфо, — і забрати тебе до пекла разом з усією родиною Зампі!
Нещасна мати впала на коліна, волаючи:
— Великий Боже, прости йому його блюзнірство!
У цю мить з грюком відчинилися двері, й усі побачили, як заходить страшна примара, вся вкрита ранами від стилету, в якій, однак, не можна було не пізнати труп Біанки.
Мати й сестра Ландольфо почали ревно молитися, і Бог дарував їм ласку, дозволивши витримати це жахливе видовище й не вмерти від страху.
Примара наблизилась повільними кроками й сіла до столу, наче хотіла повечеряти. Ландольфо з відвагою, якою саме тільки пекло могло його надихнути, підсунув їй полумисок.
Примара відкрила таку велику пащу, що здавалося, ніби голова в неї розпадається надвоє, і дихнула червоним вогнем; потім простягла обсмалену руку, схопила шматок, проковтнула його, і тут же почули, як він падає під стіл. У цей спосіб вона пожерла весь полумисок, однак усі шматки попадали під стіл. А потім, звернувши жахливі очі на Ландольфо, промовила:
— Ландольфо, якщо я вже в тебе повечеряла, то ніч проведу також з тобою. Ходімо тепер до ліжка.
Тут мій батько, перервавши духівника, обернувся до мене й сказав:
— Альфонсе, сину мій, а ти б злякався, якби був на місці Ландольфо?
— Любий батьку, — відповів я, — присягаюся, що зовсім би не злякався.
Ця відповідь потішила мого батька; весь вечір він був веселий і радісно на мене поглядав.
Так ми проводили дні, один за другим, з тією лиш різницею, що взимку сиділи біля каміна, а влітку на лавці, приставленій до замкової брами. Шість років минуло в цьому солодкому спокої, і коли я зараз пригадую їх, то мені здається, що кожен рік тривав не довше години.
Коли мені виповнилося сімнадцять років, батько задумав віддати мене в полк валлонської гвардії і з цією метою написав кільком давнім друзям, на яких найбільше розраховував. Ці достойні й шановані люди поєднали свої зусилля й отримали для мене патент капітана. Батько, діставши цю звістку, так був нею зворушений, що всі боялися за його життя; незабаром, однак, він прийшов до себе й відтоді займався тільки підготовкою до мого від’їзду. Він хотів, щоб я плив морем, а висадившись у Кадиксі, одразу представився дону Енріке де Са, наміснику провінції, який найбільше зробив для отримання мною звання. Коли поштова карета вже в’їхала на замкове подвір’я, батько завів мене до себе в кімнату й, замкнувши як слід двері, сказав:
— Любий Альфонсе, я хочу довірити тобі таємницю, яку отримав від свого батька, а ти перекажеш її своєму синові, якщо визнаєш його гідним її.
Я був переконаний, що таємниця стосувалася якогось захованого скарбу, тому відповів, що завжди вважав золото тільки засобом, який допомагає приходити на допомогу нещасним.
— Ти помиляєшся, любий Альфонсе, — відповів батько, — тут аж ніяк не йдеться про золото чи срібло. Я хочу навчити тебе невідомому тобі досі прийому, за допомогою якого, відбиваючи удар і імітуючи випад збоку, ти завжди виб’єш у супротивника зброю з рук.
Говорячи це, він узяв рапіри, навчив мене цьому прийому, поблагословив на дорогу й відвів до карети. Я обійняв матір і за мить вже покинув батьківський замок.
Я вирушив сушею аж до Фліссінґена, там сів на корабель і зійшов на берег у Кадиксі. Дон Енріке де Са зайнявся мною, наче я був його рідним сином, допоміг мені пристойно екіпіруватися й порадив двох слуг, один з яких звався Лопес, а другий — Москіто. З Кадикса я прибув до Кордови, потім до Андухара, звідки вирішив поїхати дорогою через Сьєрра-Морену. На моє нещастя, біля джерела Лос-Алькорнокес обидва слуги покинули мене. Незважаючи на це, я того ж дня дістався до Вента-Кемади, а вчора увечері — до твоєї келії.
— Любий сину, — промовив пустельник, — твоя історія дуже зацікавила мене, і дякую тобі, що ти погодився мені її розповісти. Тепер я зі способу твого виховання бачу, що страх для тебе — почуття зовсім невідоме, але оскільки ти провів ніч у Вента-Кемаді, я побоююся, чи не чіплялися там до тебе двоє повішеників і щоб тебе колись не спіткала сумна доля безумного Пачеко.
— Отче, — відповів я, — довго я думав цієї ночі про пригоди сеньйора Пачеко. Хоч він і має в тілі диявола, але він дворянин, тому я не думаю, аби все, що він говорить, не було найчистісінькою правдою. Однак, з іншого боку, наш замковий духівник Іньїґо Велес присягався мені, що хоча раніше й зустрічалися біснуваті, особливо в перші віки християнства, зате сьогодні їх вже немає зовсім, а його запевнення здаються мені тим важливішими, що батько наказав мені в усьому, що стосується нашої релігії, сліпо вірити преподобному Велесу.
— Як це? — здивувався пустельник. — Хіба ти не бачив жахливої постаті цього безумця, якому дияволи викололи одне око?
— Звичайно, отче, однак сеньйор Пачеко міг і в інший спосіб подібним чином скалічитися. Врешті-решт, стосовно таких речей я завжди звертаюся до людей, які знають більше за мене. Мені вистачає, що я не боюся ніяких примар і упирів. Однак, якщо ти хочеш заради спокою моєї душі дати мені якусь святу реліквію, присягаюся носити її з вірою і шаною.
Пустельник начебто усміхнувся моїй простоті, а потім сказав:
— Бачу, сину мій, що ти ще зберігаєш віру, але боюся, щоб ти не втратив її пізніше. Ці Ґомелеси, від яких ти походиш по матері, лише віднедавна є християнами, а деякі навіть, як здається, в глибині серця визнають іслам. У разі, якби тобі запропонували незліченні багатства за умови переходу в їхню віру, що б ти тоді зробив?
— Не прийняв би, — відповів я, — бо вважаю, що зречення віри чи здача прапора в усіх випадках може принести лиш ганьбу.
Тут пустельник знову неначе
