Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
— Ось вам мій мир і ваше добро — воно й моє!
Тоді в'їхав до свого палацу; але люди чудово зрозуміли його, й усі здогадалися, кого несли в паланкіні й кого король обрав за символ кращих часів. І вся вулиця, будинки, дахи заспівали «Чарівній Габрієлі».
Першу годину після свого тріумфу Анрі ніяк не міг зостатись на самоті, хоча в нього було таке почуття, наче він чогось не зробив, про щось забув. Надто великий був наплив людей: йому хотіли віддати шану двір і парламент, паризький магістрат, його маршали, його фінансова рада, а крізь ту тисняву збройні герольди в кольчугах і золотих лілеях прокладали шлях чужоземним послам.
Сюди з'їздилися, сюди квапилися, щоб своєю появою засвідчити тріумф короля Франції, повноважні й надзвичайні посли — не тільки знайомі йому, а й зовсім несподівані, і не всі були йому друзями, аж ніяк. Навпаки, вороги з'явились раніше, а поперед усіх — не відверті, не Іспанія й не Відень, чиї депутації ще не з'являлись та, може, й не з'являться. Першими прибігли приховані ненависники. Сусідня Савойя потай тягне руку за ворогом, а що герцог Савойський однією ногою стоїть у королівстві, то сутичка неминуча. Габсбург має слухняних поплічників у італійських державцях; їхні посланці вже тут, складають йому шану, а потім пошлють повідомлення про те, як сприймає свій тріумф король Франції. Та й рейнські владарі, духовні й світські, устами своїх підглядачів виливають захват перед великим королем.
Ці чужинці зображують захват дуже вміло, їм можна було б вірити, якби не знати, що джерело їхніх почуттів — ляк. Їхніми устами промовляє недавня приголомшеність, бо перемога короля виявилася для них такою цілковитою, що їхні владарі не зможуть утримати своїх позицій між ним та імператором. На заході Німеччини бояться могутності своєї, імператорської влади, що звичайно сама лишається невидима, але нагадує про себе в подобі нібито нічиїх, начебто нікому не підвладних розбійницьких банд. Поки ніхто не хоче визнавати їх своїми, їх називають іспанськими. А крім того — і понад усе — там бояться короля Франції з його військом, що розбило іспанців: воно ж найближче до Рейну, і хто його зупинить? Одягнений у чорне верховний володар всесвітньої монархії сидить у далекому віденському палаці, ніколи його не покидаючи; а єдиний король, що владає мечем, — ось він, тут, а в подвигах своїх він присутній усюди.
Посланці німецьких курфюрстів сподівались від цього таємного протестанта найстрашнішого. В головному вони сподівались якось викрутитися, хоч би вдавшись до чистісінького безглуздя. Розпач не вибирає, просто не має часу вибирати. Ну, а потім уже видно буде, що діяти. Кільком курфюрстам одночасно набігла думка обрати короля Анрі імператором Священної Римської імперії — принаймні зробити йому таку пропозицію, аби виграти час. І ось їхні посли один по одному просили його величність ласкаво вислухати віч-на-віч дуже конфіденційне, вкрай невідкладне повідомлення.
Та яке могло бути «віч-на-віч» у цій штовханині? До Луврської галереї набилось повно люду, всі виходи запрудили цехові депутації, яким не терпілося стати перед очі його величності. Кілька скромніших чужоземних послів усе-таки сподівались уловити зручну нагоду, а поки що силкувались відстояти своє місце й самих себе під натиску юрби. Як було заведено в цього короля, до палацу впускали й простолюд. Особливих наказів він не давав, командири варти чинили за його постійним правилом, і насилу вдавалося зберегти трохи вільного простору круг нього самого. В найгустішій тисняві кілька дам зомліло.
Король стояв не на підвищенні, а врівень з усіма, що крутились коло нього, швидко змінюючи одні одних, і вимовляли слова шаноби й хвали — коли довго слухати їх, вони ставали одноманітні й утрачали будь-який зв'язок із дійсністю. «Вони кажуть: великий, — думає Анрі.— Раз у раз називають мене великим королем, хоч ці слова нічого не означають, і вони могли б це знати. Одна перемога — чи так уже багато? Я перемагав не більше, ніж було потрібно й дозволенно для збереження мого королівства. Але остаточна перемога, визволення Європи від влади всесвітньої монархії, яка врешті-решт перетворює народи в розбійницькі банди, — така перемога виходила за ці межі, і я мусив зректися її. Я не смію допомогти. Я мусив вибирати між миром і війною — і вибрав. Стати великим я не смію».
Та ці думки не збивали його з пантелику, і він давав кожному гідну й стриману відповідь, якої від нього сподівались і яка личила великому королю. А в глибині душі був певен, що світової слави, мабуть, ніколи не слід сприймати цілком поважно, та й взагалі вона не витримала б іспиту, якби наважитись на нього. «Та це б означало образити людей, бо слава й велич їм дорожчі, ніж мені». Він повертав голову й весь повертався на всі боки спритно, як вправний гравець у м'яча. Він кивав головою, задирав її, переступав з ноги на ногу — і все це з міною й милостивою, і владною. Ні, йому не можна було закинути брак величі, і всі відчували її повною мірою, відчували справжній трепет шаноби. Правда, він не передбачав, що цей тріумф буде такий бучний, — через це й недоречна тиснява. Сам він репрезентував і зображував велич. «Але я ще навчуся втілювати її досконало», — вирішив він.
«Вони кажугь: великий. Якби вони оце тепер побачили мене в похідному таборі, вкритого окопною грязюкою, а бій був би ще попереду, — вони говорили б не так. Вони, очевидно, не вірять у небесний призвіл, бо приписують моє щастя випадковості й саме через це раді падати мені до ніг. Ще важче їм зрозуміти, що інколи тут, на землі, може звитяжити й розум — хай навіть тимчасово. А людину, яка просто скористалася здоровим глуздом, вони зустрічають несусвітнім безглуздям, — така їхня відсіч. Хочуть обрати мене римським імператором — немовби і я, й самі вони подуріли».
— Шляхетні панове, я не стільки чую, скільки вгадую вашу гідну уваги пропозицію, бо гамір тут великий, а ви маєте підстави говорити тихо. Ваші сподівання на те, що я дотримаю таємниці,
