Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

священна — принаймні у своїй сутності, у своєму божественному призначенні, бо у своїх земних виявах вона священна далеко менше. Тому, що вже здійснене, доводиться скорятись; але вірити нездійсненим словам нікого не примусиш. Одна річ — схиляти коліна, а зовсім інша — загальна змова, щоб королівська величність не змогла справдити своїх слів. Величність не піднесе над усіма жінки, яка нічим не вища за всіх інших, ба навіть нижча за багатьох. Жодна з дочок цієї країни не стане королевою Франції — тільки чужоземна принцеса, і всі знають, котра саме. І його величність теж знає, по суті, він і сам бере участь у тій змові; так гадали мудреці — чи, власне, скептики, яких було куди менше, ніж мудреців.

Та королівська величність врешті-решт і сама не хоче справджувати свого слова. Це б суперечило добробутові королівства, не згадуючи вже про те, що цей король досі ще жодною жінкою не дорожив аж настільки. Отак шепотівся двір. Попереду — падали навколішки, позаду — шепотілися.

— Коли він уже переситився котрою, то на прощання обіцяє їй найбільшу нагороду, — сказала одна дама; а друга підхопила: — Ваша правда, пані. Крім того, хто ж не бачить, що чарівна Габрієль уже починає втрачати свій чар — і саме тоді, коли всі співають оту пісню про неї.

— Пані, у неї вже третя дитина. І це позначається на її сімох принадах, зокрема на отому знаменитому підборіддячку. Вона гладшає, а король ніколи цього не любив.

— А яка ваша думка, пане мій? — спитав хтось. — Чи справді великий король міг би наважитись на такий шлюб?

— Тільки великому королю може спасти па думку таке, — відповів інший, що був таємним єзуїтом.

— Коли так, то він став аж занадто великим.

— Скоріш він свій королівський титул зробив надто великим і не зможе втриматись на такій височині,— відказав таємний єзуїт.

Менш утаємничений:

— І тому він наважується взяти собі таку дружину.

Таємній єзуїт:

— Ні. Саме через те, що його велич має межі, він ніколи не візьме її.

Та хай там як, а король дав обіцянку. Отож і став наполегливіше домагатись згоди на розлучення з королевою Наваррською — як під неї самої, так і від Риму. Якби він ту хвилину був уже вільний, він би учинив, як пообіцяв; Габрієль того літа й сама вірила в це, і їй було легко на серці. Все те чудове літо, день за днем, належало їй, хай навіть воно було в неї останнє. Анрі часто провідував її в Монсо, а що особливо додавало їй певності, так це те, що він приїздив не просто як її любий владар або щоб побавитися з дітьми. Він викликав туди своїх міністрів і обговорював з ними державні справи; ходив по парку, бо його труди завжди потребували простору й повітря, — в кабінеті він не вирішував нічого. Та коли було треба підписати якийсь декрет, він підходив до своєї любої владарки, клав на пергамент її руку — на щастя, — а поряд ставив свій підпис.

В її парку, горнучись до неї, він розпорядився, щоб у всьому королівстві під загрозою суворої кари ніхто не міг носити при собі вогнепальну зброю — навіть оті маленькі пістолі, що саме з'явилися. Це справа громадської безпеки, а яке діло до неї можновладцям та авантюристам! Проте всі трудящі стани схвалили короля.

Цей дивакуватий король захотів, щоб його суди були незалежні від двору та губернаторів провінцій. Віднині суддів не будуть змінювати. І ще одне: він забороняє членам і так багатих родин одружуватися з багатими.

— А це означає…— тихо-тихо промовила Габрієль. Так тихо, щоб не почув навіть пан де Роні.— Це означає, величносте, що всі можновладці вашого королівства зичитимуть вам смерті.

— Зовсім ні,— відказав король Анрі, не стишуючи голосу. — Ось спитайте пана де Роні, моя люба. Він сам знайшов для сина щонайбагатшу наречену — хоче породичатися з домом Гізів. Йому я це дозволяю. Моя ласка належить щирим слугам моєї держави; от я й хочу, щоб усі затямили це.

Габрієль відказала:

— Ну, це слуга щирий. Я ніколи не відраджувала вас від того, що радив він.

Король:

— Він це знає. Він придумує всілякі ризиковані новації, а я доводжу справу до кінця. А відвагу на це даєте мені ви, пані.

— Ви маєте міністра, гідного вас, — сказала Габрієль. Вона сподівалась хоч би подяки за це слово, але Роні мовчав.

Анрі поглядом сказав їй, як невисоко цінує він Роні-людину — на відміну від Роні-міністра. Нехай собі, люба владарко: це не багата натура. Досить того, що він чесний і попри всю свою впертість слухається мене. Він мені потрібен.

Те саме Анрі сказав їй словами, коли вони пізніш зостались на самоті й розмовляли довірчо. Таке гарне літо у парку в Монсо — хай навіть останнє для неї. Габрієль віддавалася чарові хвилини, слухала свого любого владаря, не заперечила й словом. Вона знала багато такого, про що він мовчав. Пан де Роні був у змові з флорентійським послом проти неї. Він домігся того, що послові дозволено сватати за короля свою принцесу. Що тут діяти й проти чого боротись, коли королю потрібен цей слуга. Та ще більш він не хоче втратити свій найдорожчий скарб, він не поміняє його на мішок із грішми. Чи то Габрієль утомилась, чи то вона тепер занадто щаслива, щоб ненавидіти, але саме в цю годину її ворог може не боятись її.

Вона слухала слова Анрі:

— Мій Роні такий самий, як і всі довкола мене: в глибині душі він мене не схвалює. Він сміливий, але не великодушний. Він став пострахом для всіх, а користі з того — нікому. Ті гроші, які він віднімає у можновладних розбійників, лягли б у державну скарбницю мертвим тягарем: на випадок війни в Бастілії вже лежить золотий запас. А народ би лишався бідним. Пан де Роні ще не втямив, що тільки в щасливому народі — щастя держави.

— І в щасливому королі,— додала Габрієль тихо й млосно від ласкавого тепла й від того, що вона тепер іще була щаслива, хоч уже почувала нездужання. Треті пологи були в неї досить тяжкі, двох перший дітей вона народила легше. Анрі підкликав дітей до себе, й вони кинулись йому в обійми: ставний Цезар і гарненька пустотлива Катрін-Анрієтта. Анрі приголубив їх рясними поцілунками, а потім доручив їм віднести всі ті поцілунки матусі.

Потім відійшов від Габрієлі й дітей далеченько в парк; ступав він широко, як