Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Чарівній Габрієлі
«Прощай» сказав увіч.
Минули дні веселі.
Лечу на Марсів клич.
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
За сурмою Ерота
Мені б летіти в бій,
Щоб тугу побороти,
Узрівши образ твій.
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
Над рідним краєм владу
Здобуду я в бою,
Але тобі в обладу
Всю землю віддаю.
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
О зоре, о надіє!
О мріє наяву!
Від муки я блідію,
Явись — і оживу.
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
Коли Гійом скінчив[73], довго стояла тиша, тільки щось таємниче схлипувало, наче вода попід облавками. Нарешті підвелась герцогипя де Бофор. У світлі зірок поблідла родимка на щоці пажа Гійома де Сабле, схожа чи то на троянду, чи то на фортецю, чи то на жіноче лоно. Габрієль поцілувала його в ту родимку. Корабельники піднялись на щогли до вітрил і там нагорі почали наспівувати те, що запам'ятали з нової пісні. Гійом сказав до короля:
— Величносте, це ваша пісня.
— Так, я підказав тобі слова, але ж не я їх зримував, — відповів Анрі й подав юнакові руку. А тоді кинув погляд на нового власника замку Сюллі — з трохи насмішкуватим виразом. Але не сказав того, що подумав. «Наше володіння? Це пісня, яку співатимуть усі».
Та вмить той вираз змінився ніжно-розчуленим: він згадав давні псалми, які часто співав. Його пісня була схожа на них. Він шепнув це на вухо чарівній Габрієлі, відводячи її до намету.
Мир чи війна
При французькому дворі тоді їли добре. Після переможного миру перша турбота короля була — замовити зі своєї батьківщини, Беарну, найжирніших гусей. Бенкетами, ловами, святковими розвагами він хотів переконати себе й увесь світ, що ніяких загроз уже нема, що він міцно володіє набутим. І світ, здавалося, повірив у це. На частих парадних бенкетах король демонстрував свій усім відомий апетит, але насправді втратив його.
— Колись не було нічого, — сказав він у дружньому колі.— А тепер не хочеться нічого.
Товариш його юнацьких років, маршал Роклор, пояснив йому, в чому річ:
— Величносте, колись ви були відлучені від церкви. А такі люди завжди глитають, як диявол.
Та король сам знав причину краще.
Він добився до гавані, хай тимчасової, хай не дуже безпечної. Якби він тепер розпочав діла ще більші, то справді став би рятівником усієї Європи; досі він і був ним у очах інших, проте не в своїх власних. Він знав свою місію, але розважно відкладав її здійснення, зрікався її — не зі страху за себе самого, бо йому ця місія могла б тільки дати славу, а з турботи про свій народ, бо тому припав би тільки тягар. Миру! Миру!
Мілорда Сесіла і принца Нассауського[74] прийняли в Луврі ще перше, ніж із великою помпою прибули іспанські посли. Король швидко рушив назустріч їм.
— Дон Філіпп помер. — Він скинув капелюха, але зразу жбурнув ним об підлогу й попросив своїх союзників зробити так само. — Іспанський церемоніал відслужив своє.
Мілорд Сесіл:
— Звичайно, старий паскудник помер. Та й що йому більше лишалося робити після того, як ви його розбили.
Принц Нассауський:
— Йому самому більш нічого не лишалося. Що ж до Іспанії…
Король Анрі:
— Ви маєте на увазі всесвітню монархію?
Принц Нассауський:
— Я маю на увазі отих розбійників, що всі прикуті до своєї галери і так правлять світом.
Мілорд Сесіл:
— Мене тішить думка, що загарбники, хоч поки що й плюндрують нашу нещасну Європу, принаймні скуті всі одним ланцюгом, і як упаде перший, то потягне за собою ще кількох.
Король Анрі:
— Панове, є час для війни і є час для миру.
Мілорд Сесіл:
— Щодо мене, то я стою за мир.
Принц Нассауський:
— Мир лише тоді буде справжнім миром, коли його жадатимуть обидві сторони: не тільки ми, а й загарбник. А тепер він тільки вдає миролюбця. Після вашої уславленої Вервенської мирної угоди, величносте, в Європі вже не видно іспанських військ.
Мілорд Сесіл:
— Натомість з'явилися загони добровольців — я б назвав їх розбійницькими бандами й поспіль перевішав. Добровольці! Називають себе іспанцями, збіглися з усіх країв, але жодна держава їх не посилала, жодна не оголошує війни й не збирається оголошувати, боронь боже! Новітній спосіб, дуже хитро придуманий, химерна картина для британського прихильника миру.
Принц Нассауський, забувшися, схоплюється й кричить:
— Та не для нідерландського! І не для німецького! Моя країна гине. Мій народ винищують. Це гірше, ніж оголошена війна, це жахливіше, для душі воно ще відворотніше. Величносте! Допоможіть. Ви єдиний король, що владає мечем.
Король Анрі мовчить.
Мілорд Сесіл:
— Сядьте, Нассау. Все можна сказати спокійно. Король, як і ми, знає, що діється. Ті розбійницькі банди, що начебто не належать нікому, хоч усі знають, хто їх нацьковує,— вони з'їдають не тільки Голландію, вони вже взялись і до Німеччини. Вони вгороджують зуби в німців — байдуже, протестантів чи католиків. Але католики й протестанти теж почали вже винищувати одні одних. Це дає певну вигоду.
Принц Нассауський:
— Вигоду! Я ладен головою об стіну битись…
Мілорд Сесіл:
— Не варто. Вашим землякам і так порозбивають голови. Я хочу сказати — вигоду для загарбника. Він же ні за що не відповідає, як ми вже сказали. По-друге, ця шахрайська війна не коштує йому й щербатого мідяка, — його банди самі добувають свою плату. А третє, і головне, — таке може тривати скільки завгодно. Воно не скінчиться, поки розбійники всесвітньої монархії матимуть у цьому потребу.
Принц Нассауський:
— Ціле сторіччя!
Мілорд Сесіл:
— Півсторіччя. Цього вистачить, щоб уся Європа озвіріла. Я казав «з'їдають», «вгороджують зуби» фігурально. Але люди ще навчаться й насправді їсти одні одних.
Принц Нассауський:
— І що ж вирішить той король, у кому Європа бачить свого рятівника?
Король Анрі:
— Мілорде, а ваша велика королева підтримає мене, як підтримувала вже багато разів?
Мілорд Сесіл підводиться.
Принц Нассауський схоплюється.
Король Анрі уже встав.
Мілорд Сесіл:
— Її величність згодна й готова підтримати це діло своєю військовою силою на морі й на суходолі.
Принц Нассауський:
— Нідерландські Генеральні штати віддадуть усе, що зможуть.
Король Анрі:
— Тоді
