Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

нарешті став досить сильним для цього: свободу совісті разом з її наслідками. До підвищення, де він стояв, були звернені всі очі, немовби самої царственої величі вистачить, щоб змінити устрій суспільства, і немовби цьому дню не передували всілякі пригоди війни та миру. Анрі думає: «Труди були довгі, успіх непевний, радість недовга. Не тягнімо ж, а кінчаймо, поки вони ще не зовсім приголомшені. Заручини дітей, народження мого сина — ось що ми святкуємо, і з самого лише надміру батьківського щастя я роблю всіх вас рівними, відбираючи у вельмож їхні провінції, їхню владу. В цій державі вас уже не будуть розрізняти за віровизнанням, а отже — і за станом ледве чи будуть. Нe прислухайтесь так пильно, ми зараз кінчаємо».

— Я поділяю протестантів свого королівства на десять округ, і кожною з них правитимуть вони самі в особі своїх представників: двох пасторів, чотирьох міщан та селян і чотирьох дворян. А їхні незгоди та претензії владнуватиму я сам.

Король скінчив. Він бере з рук свого канцлера, пана де Шеверні, пергамент, підписує його й прощається зі зборами. «Це вони прийняли, — думає Анрі.— А надалі — лагідність і вмиротворення, щоб вони звикли».

Більшість просто споглядали царствену велич. Декотрі, що все зрозуміли, перемовлялися:

— Четверо дворян на шістьох із третього стану. Він починає з протестантів.

— Це влада простолюду.

— Коли не всевладдя державця.

Анрі вже був на дверях, коли в залі загукали:

— Хай живе великий король!

Але він вийшов, наче йшлося не про нього.

VI. ВЕЛИЧ І ВОЛОДІННЯ

Подорож річкою

Любій владарці не можна було пускатись у важку дорогу. Король повіз її на судні від Нанта до Орлеана — довга й приємна подорож. Річка Луара блищала під м'яким травневим сонцем, на небі пливли й танули білі хмари. Віяв легенький вітрець, і королівська барка під вітрилами повільно пливла проти води між тихими, рівнинними берегами. Аж до обрію стелились квітчасті луки та хлібні лани, а на обрії синіли ліси. Попереду виринали замки — грізне громаддя, але вежі обплетені трояндами. Хай навіть тільки одну з чотирьох веж молодить то плетиво — у воді відбивається вже не стародавній і дикий образ, а казковий, мрійний.

Міста Анжер, Тур і Блуа одне за одним занурюють у потік свої мирні віддзеркалення, а між ними на широкому просторі розкинулись села, хутори, садиби. І коли барка пропливає повз них, діти, що бавляться над річкою, зразу помічають: це не просте собі судно. І, застигши на місці, дожидають його, повипинавши животики, покидавши все з рук, з поважними й зосередженими очима.

Над палубою нап'ято дах із тканини. З нього аж до води звисають гірлянди, так що барку супроводять квіти. Облавки гарно вигнуті, помальовані, вітрила надимає вітер. Позолочена різьблена фігура на носі сурмить у сурму — і те саме, певно, робить богиня слави, чи принаймні чутка. Унизу в барці є спочивальні для всіх панів і дам; тільки король і герцогиня де Бофор мешкають на палубі, їжу споживають у наметах, схожих на альтанки. Тут, на цій блаженній річці, король обідає вже не осібно, за столом на підвищенні. Він сидить серед усіх інших, і розсаджуються всі як трапиться — веселун поряд із бурмилом, гордовита дама поруч скромної.

Вони всі в добрій злагоді, бо захоплені радісною подорожжю й розуміють: щоб подорож була радісна, такі мають бути й вони самі. Любу владарку короля всі ладні на руках носити і звертаються до неї святобливим голосом. Такий голос прорізався й у маршала Бірона, цього неотеси. Та навіть Роні, цей кам'яний чоловік, видимо злагіднів. Його дружина ще перевершили його, вона присилувала себе поводитись люб'язно. Пані де Роні, природно, ненавиділа Габрієль іще лютіше, ніж її чоловік: адже вона ще роздмухувала в собі його ненависть. До того ж вона не може, як він, потай бути інколи поблажливою до неї, визнаючи її заслуги, бо не знає про них: чоловік їй цього ніколи не відкриває. А сліпа ненависть дружини знов же підігріває його ненависть, не зовсім сліпу.

Вона в нього друга дружина — багата вдова з довжелезним носом, височенним лобом, ріденькими бровами й такими тонкими губами, що їх і не видно. Вона раз у раз кліпала очима, а коли ця пристаркувата жінка хотіла усміхнутись, вигляд її ставав безпорадний, і цим вона розчулила Габрієль. Герцогиня попросила свою любу приятельку, її високість сестру короля, щоб та посунулась і дала місце пані де Роні між ними двома. Того дня хмара, проклинаючи вгорі, покропила намет дощиком. Селянки в полі не кинули роботи, тільки задерли верхні спідниці аж на голови, а селяни накрили голови мішками, але врешті всі побігли шукати захисту. Пані де Роні аж заливалась:

— Вельможна герцогине, я така рада! Ми всі радіємо вашому щастю. Самі ж бачите, як оті селяни збігаються сюди привітати вас, про чию красу, добрість і розум аж сюди долинули вісті.

— Ласкава пані, хіба ви не бачите, що вони просто тікають від дощу? — спитала Габрієль. Марна річ — солодкомовну жінку годі було спинити. Її короткозорі очі добачили все, що вона хотіла, а більше нічого.

— Це ж оті пастушки? та пасту?шки з вашого парку в Монсо, тільки тут вони в натуральному вигляді. Всі такі охайні та милі, як лишень ви можете бажати. Це ваша заслуга, — лебеділа підлесниця.

Габрієль відповіла просто:

— Пані моя, я задоволена, що у вас такі приємні враження. Що ви думаєте, те й кажете. Та король гадає, що ці люди надто бідні: серед таких буйних пасовиськ, таких родючих ланів, таких густих лісів вони могли б жити й заможніше. А замки тут аж надто горді. Він має надію, що тепер його селяни не так часто постують, як до нього. Але але він не заспокоїться, аж поки врешті кожен із них щонеділі матиме курку в горщику.

«Ох ти ж, мудра зміє! Все спихаєш на нього», — подумала лицемірка. А тоді почала вдавати недосвідчену в господарстві, хоч насправді була вкрай зажерливою поміщицею, і селянам у неї жилось не з медом. Габрієль про це знала; в тим яскравішому світлі вона виставляла пана до Роні та його труди. Добробуту народу, а головне — процвітання сільського господарства без нього й не уявиш. Король ніколи не розлучиться з ним, запевняла вона — собі ж таки на шкоду. Пані де Роні злякалася цих слів — вона зрозуміла їх так, що коханка короля, як тільки дістане таку змогу,