Українська література » Сучасна проза » Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Читаємо онлайн Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
«монсеньйор».

Місто й фортеця Нант тільки нещодавно здались королівському війську. А що королю Анрі зразу після прибуття до міста був подарований Александр-монсеньйор, то він у пориві батьківської радості підписав Нантський едикт. Так зрозуміли це всі, і сумнівів майже не було. Та незадовго перед тим укладено велику угоду, в якій заручення двох дітей включало в себе повернення королю останньої його провінції й применшувало цю подію — навряд чи навмисно. Хто мав би зняти крик, тепер замовк, невідомо тільки, чи надовго. І ось ми опинились в іншому залі, тут підписують Нантський едикт.

— Ось де ми опинились, — говорили між собою католицькі вельможі.— Ось куди хотів завести нас цей король. Переможені — ми.

Кардинал де Жуайоз:

— Він дарує свободу совісті. Настав його день. Чи він і досі гугенот, як і був? Чи, може, він відтоді не вірить уже ні в що?

Конетабль де Монморансі:

— Мене він величає своїм кумом. Але я його зовсім не знаю.

Кардинал:

— Колись під Кутра він розбив і повбивав обох моїх братів. Я не можу бути йому другом. Але я дивуюсь його наполегливості.

Конетабль:

— Чи бажаємо ми величі цього королівства? Тільки ціною свободи совісті ми уклали мир у Вервені як переможці. А що в нього на думці далі, я не знаю.

Кардинал:

— Свобода совісті… Той, хто мислить по-християнському, а не по-мирському, як наша свята церква, той сам би дарував її. Одначе нам доводиться мислити по-мирському, аби витривати.

Конетабль:

— Він прагне витривати, це вже напевне. Він називає свій едикт непохитним.

На ті слова кардинал повернув простягнену руку долонею донизу. Конетабль зрозумів знак: повалений лежить ницьма.

— Ми — переможені,— казали ті католики, котрі не воліли тільки мовчки думати так. — Король дає волю єресі, та якби ж то тільки це. Вам, протестантам, лишаються ваші укріплені міста. А де наші укріплені міста? — питали вони кого-небудь з інаковірців, що в тісній залі відбився від своїх і опинився тут поблизу. Досі мало хто пам'ятав, якої віри той чи той. А сьогодні віри порізнили їх. — Вам дозволяється правити свою службу божу в католицьких містах; нам у ваших — ні. Ви матимете всі громадянські права, будете урядовцями, навіть суддями.

— А ви хіба ні? — гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.— Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову.

Слово «зраджував» Агріппа вимовив трохи надміру гучно; з ним почали сперечатись, але голоси притишили: король саме зачитував едикт. За це слово ті, кому Агріппа гукнув його, охоче провчили б його. Відважного Агріппу врятував маленький зріст: його не видно було за вищими протестантами, і ті хутенько відтіснили його назад, щоб він сховався.

А в протестаптів маршал де Роклор казав панові Філіппові дю Плессі-Морнею:

— Чого у вас така кисла міна? Хіба сьогодні не радісний день?

— Так називали ми й день після Кутра, — відказав Морней. — Тоді ми були військом бідних. Військом гнаних за правду.

Роклор:

— У нашого короля були запалі щоки, я й досі бачу.

Морней:

— Оберніться й побачите: щоки в нього й досі запалі, його битва не скінчилась. — Він охочо додав би: «А в мене війна не на життя, а на смерть з паном де Сен-Фалем. І ще гірше: коли вийде в світ мій трактат про месу, я позбудусь ласки короля». Та маршал перебив його.

Роклор:

— Король сьогодні справджує дане нам слово, але не більше. Ми мали б стати в державі першими, а одержуємо такі права, які дають тим, кого лише терплять, і ніякої запоруки, що це надовго. А ми ж двадцять років боролись за свободу совісті!

Морней:

— Ми здобули її незаперечно. Король каже правду. — Але думав він так: «Свобода совісті — набуток духовний. Ще настануть часи, коли ми зможемо її зберігати тільки в серці та на вигнанні».

Між обома протестантами настала багатозначна мовчанка, виникла з думок, які звичайно не висловлюються. Нарешті Роклор усе ж таки сказав:

— Колись він не мав королівства й не був великий. Ми з ним їли сухий хліб і молились: «Усі язики обступили мене, та ім'ям господнім я їх розіб'ю». Хто ж тепер розбитий? Та й марне воно було б. Справджені надії розчаровують, — збентежено додав пан де Роклор, відомий при дворі як веселун і дотепник.

Філіпп Морней із мукою в серці відповів, не дивлячись на співрозмовника, що теж не дивився на нього:

— Не можна старіти. Ось ми маємо одного такого, що не старіє.— І повернувся всім тілом до свого владаря, якого обрав ще змолоду.

Король Анрі па підвищенні під балдахіном оголошує свій едикт. Не доручив нотареві зачитати його; сам виголошує з пам'яті, як свою тверду й вільну волю. Хто тримається належного тону — між наказом і виявом ласки, — той, слухаючи власний голос, може забути, що він насправді оголошує тут під балдахіном: недосконалий, неповноцінний підсумок, викривлюваний і затаюваний до останньої години. «Переговори й удавані поступки, чвари, розкол, нова згода між сторонами, у вічі — гарні слова, позаочі — лиха плутня, впертість, ненависть і невигубна жадоба своєї вигоди, — все це передувало моєму едиктові. 1 мої двадцять років боротьби. Ще як мізерний король Наваррський, зовсім не певний свого життя й трону Франції, я вже мав перед очима цей далекий день. Це міг би бути нічим не прикметний виступ під звичайним балдахіном, і едикт був би нічого не вартий; одначе королівство — це щось більше, ніж гроші та майно, більше, ніж проста влада над людьми. Нарешті я почуваю себе досить сильним, щоб сказати вам: віднині вам вільно вірити й мислити. От якби тут був і чув мене один чоловік, чиї очі й вуха вже вкрила земля! Пане Мішелю де Монтень, ми з вами колись розмовляли на морському березі. «Що я знаю?» сказали ви. Ми пили вино в розбитому ядрами будинку, ми співали рядки з Горація — ви і ваш мізерний учень, що тепер стоїть під балдахіном і оголошує свій едикт. Ви потішились би. Я тішуся».

Він єдиний тут відчував задоволення — і розумів це. Жодна з двох партій не була задоволена, вони тільки приймали те, що він їм уділив, бо

Відгуки про книгу Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: