Війни художників - Станіслав Стеценко

— Я також сюди потрапила випадково, — невинно зауважила Лілія.

— Наскільки випадково? — поцікавився Гущенко, швидко кинувши на неї поглядом.

— Зовсім випадково, — запевнила його Лілія, на підтвердження хитнувши головою й кокетливо опустивши вії.

— Дяка богові, що випадково. А то я думав, вас до мене приставило НКВС, — скориставшись тим, що Гагарін пішов на полювання за черговим бокалом вина, напівжартом говорить Гущенко і чекає на її реакцію.

Обличчя Ліліє червоніє, наче у школярки, яку піймали на бешкеті. Гущенко думає: «Ось ця природня особливість видає її з головою». Вона відвертається і шукає, куди поставити бокал. Прилаштувавши його на тацю офіціантові, повертається до Гущенка. Тепер очі її палають злістю. Обличчя раптом стало негарним, тонкуваті губи стиснуті у риску:

— Лайно! Знову за рибу гроші! Ви ж, здається, мені довіряли?

— Вірив, вірю і, сподіваюсь, не зневірюсь ніколи! — сміється Гущенко. — Як можна не вірити такій чарівній жінці? Пожартував! Не ображайтеся, Ліліє. Мене просто дуже напружує необхідність бути статистом на цьому заході, — Гущенко зусиллям волі зігнав єхидну посмішку з обличчя.

— Мені теж тут не подобається. Давайте ігнорувати його.

— Давайте. То про що ж тоді говорити? — погоджується він.

— Ви могли б сказати мені якийсь комплімент. Наприклад, що мені личить ця сукня, — говорячи це, вона проводить долонями по стегнах.

Сукня в зелених тонах — набагато відкритіша і значно коротша, ніж у більшості дам на прийомі.

— Ваша сукня чудова. Як на мене, тканини малувато, але чим її менше, тим краще ви виглядаєте.

— Стоп, стоп! Я напрошувалась на комплімент щодо сукні, а не щодо мого тіла!

— Вибачте. Мабуть, я трохи поквапився.

О, цього ще бракувало! На вході з’явився елегантний, у темному костюмі з яскраво-червоною краваткою, Амаяк Кобулов. Кобулов жваво помахав Гущенкові й Лілії рукою.

— До речі, ось винуватець нашої з вами недавньої сварки, один із посольських бонзів — Амаяк Кобулов. Якщо хочете, він зараз підтвердить, що я в той злощасний день чекав на його аудієнцію, а не рахував ворон на даху посольства.

— Миколо Петровичу, це абсолютно зайве, зробіть радісне обличчя, — швидко говорить Лілія.

— Не вчіть ученого, — кидає він, намагаючись зобразити на обличчі принаймні привітність.

Коли Амаяк підійшов, вони обоє радісно посміхалися. Гущенко представив Кобулову Лілію. Пильно спостерігав, чи не видасть Кобулов, що знайомий з нею. Ні, Кобулов ліниво-байдуже, але галантно цілує простягнуту Лілією руку. Однак, чого ж тоді вона так пожвавилась, якщо не знає Кобулова?

— Ось у кого ми запитаємо про німецькі порядки, — сказав Гущенко.

— Що таке? — стурбовано запитав Амаяк, хапаючи бокал із таці офіціанта, що саме пробігав поряд.

Амаяк став резидентом у такій важливій для СРСР країні, як Німеччина, лише завдяки наближеності його брата Богдана Кобулова до Лаврентія Берії. Він слабо знався на німецьких порядках. І страшенно боявся пошитися у дурні.

— Хто ці люди у чорних мундирах?

Обличчя резидента розцвіло посмішкою. Приємно спілкуватися з менш компетентними, ніж ти.

— Це члени Schutzstaffel.

Кобулов з натугою вимовив це німецьке слово.

— Словом, члени СС — охоронних загонів НСДАП. Носять символи — череп і знак перемоги — зіг.

— Так це військові? — продовжує допит Лілія.

— Ні, необов’язково. У СС приймають тих, хто готовий піти за фюрера на смерть. Або просто потрібних для рейху людей — наприклад, учених чи промисловців з грошима.

— А що у них за дивні знаки розрізнення? — не вгаває Лілія. — Лише один погон…

— Не зважайте на погон! Погон означає лише, до якого партофіцерського складу людина належить. Ось у того худого — три переплетені смужки, за нашими мірками, він щось середнє між капітаном і полковником. А ось конкретні знаки вони носять у петлицях. Власне, так само, як це прийнято у нас у Червоній армії. Он той худий з одним дубовим листком — штандартенфюрер. А он той товстий з трьома подвійними переплетеними смужками і трьома листками — групенфюрер. Щось на кшталт партійного генерала.

— Ну й диво! — зауважив Гущенко, хитнувши головою. — Генерал партії. Такого я ще не чув. Як на мене, навіть подібне словосполучення — нонсенс!

— Миколо Петровичу, тримайте свої сумніви при собі, — нині це ж наші найближчі союзники, — Кобулов жартівливо посварив його пальцем і відсьорбнув вино з бокала.

Гущенко у відповідь пробурчав щось, чого ні Лілія, ні Кобулов не почули. Потім додав:

— Я краще б пішов звідси і побродив містом.

— Я б теж склала компанію товаришу Гущенку. А ви, Амаяку? — вона із запитальною посмішкою повертається до Кобулова.

— Та ні, шановні, ми повинні бути присутніми на святковому виступі імперського міністра пропаганди. А він чудовий оратор. Раджу вам послухати. Повторюю, це обов’язково! До зустрічі у залі, — елегантний Кобулов віртуозно поставив порожній бокал офіціанту на тацю і зник у натовпі.

Не пройшло й кілька хвилин, як до них підійшов не менш елегантний фон Клейст із гарненькою, але занадто вже пишною білявкою. Волосся в неї зібране на потилиці у чималий вузол і відкриває довгу шию, говорячи штампами бульварних романів, ніби створену для поцілунків. Білявка вбрана у діловий костюм — жакет і спідницю. Спідниця — трохи нижче колін, значно довша, ніж сукня Лілії.

— Хайль Гітлер, гер Гущенко! — махає рукою Клейст.

— Доброго дня, гер Клейст!

— Ви можете відповідати: хайль Сталін! Хайль Гітлер — привітання обов’язкове лише для німців. Знайомтеся, це мій особистий