Війни художників - Станіслав Стеценко
— Від баронеси чи від рулетки? — уточнив Гущенко.
— Від обох, — розреготався Клейст. — Бо баронеса швидко спустить свої гроші й візьметься за ваші.
Пишна білявка загадково посміхається, демонструючи білосніжні зуби і подає Гущенкові руку. Рука маленька, м’яка і має гарну форму. Гущенко поцілував руку баронесі й краєм ока помітив, як Лілія закусила губу і відвела погляд. Її вигляд промовляв: «Мерзотник — мені руку не цілував жодного разу!» Ніс Лілії морщиться у зневажливій гримасі.
— Ви навряд чи мене згадаєте, але я у 33-му році працювала журналістом Німецького радіо в Парижі й кілька разів бачила вас на виставках Анрі Матісса. Я давня прихильниця творчості пана Матісса. І навіть маю у своїй колекції одну його роботу. Але не маю жодної вашої картини і мрію придбати.
— Дуже приємно і дуже цікаво. Усі мрії мають здійснюватися, а особливо такі, — Гущенко намагається згадати цю особу, але марно.
Баронеса Лені розуміє, що він безуспішно намагається пригадати її й приходить на допомогу:
— Я тоді якраз підходила взяти в маестро автограф, а ви розмовляли з ним і з його подругою чи дружиною Лідією Делекторською. Пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, — говорить Гущенко, хоча зовсім не пам’ятає цю пишну білявку. І як її таку можна було не помітити? Може, вона тоді не була такою пишнотілою? — Ви зовсім не змінилися.
— Ха-ха, — дзвінко сміється баронеса Лені Зігфрід, виблискуючи бездоганними зубами. — Це відвертий, цинічний обман, але, зізнаюся, дуже приємний. Той випадок, коли жінка прагне бути обдуреною. Тоді, пам’ятаю, всіх журналістів найбільше цікавило, хто та дуже юна особа поряд з уже дуже немолодим майстром. Межа між діловими стосунками і любовними, особливо коли йдеться про людей мистецтва, така непевна, — вона кидає зацікавлений і дуже красномовний погляд у бік Лілії, яка стискає губи і знову відвертається. — Дуже непевна межа… До речі, на це питання і до сьогодні немає відповіді. Може, ви нам, врешті, скажете, ким Лідія Делекторська була Матіссу — секретарем, коханкою чи тим й іншим?
— Як на мене, питання пані Лені некоректне, за цією логікою у неї самої треба запитати, чи вона лише помічниця пана Клейста! — раптом грубо включається в розмову Лілія.
Схоже, що Лені їй дуже не сподобалася. Пухка баронеса скосила очі на Лілію, однак не відреагувала на її зауваження, хіба що рафінована посмішка зникла з її обличчя.
— Це буде довга розповідь, — швидко, аби розрядити атмосферу, сказав Гущенко. — Я дещо про це знаю, принагідно розповім.
— Ловлю вас на слові і сподіваюся дізнатися максимум інформації про пана Анрі і його чарівну секретарку. Його твори чудові!
— Слухайте, гер Клейст, а в Берліні сьогодні є щось на зразок Першотравневої демонстрації, як у Москві? — запитує Лілія, вирішивши обірвати діалог Гущенка й нахабної білявки.
— Ви хочете ще раз упевнитися, що в наших державах багато схожих традицій? Робітники, службовці та учні шкіл беруть участь у маніфестації й масовому театральному дійстві на аеродромі Темпельгоф, — Клейст відповідає з неприхованим задоволенням. Помітно, що йому приємно спілкуватися з молоденькою секретаркою Герасимова.
— Словом, це дійство, яке дуже нагадує нашу демонстрацію на Красній площі. До речі, а давно у вас святкують Першотравень? — Лілія звертається персонально до Клейста. Увесь її вигляд демонструє, що Гущенка — цього цілувальника чужих дамських рук — для неї більше не існує. Тим більше для неї не існує пишнотілої секретарки Клейста.
— Німецькі соціалісти намагалися зробити цей день святом і вихідним з 1918 року, але їм це не вдавалось. А от наш фюрер зробив це у перший рік приходу до влади, чим показав свою силу та слабкість і нікчемність соціалістичних вождів, — відповідає Клейст. — А ще показав, що будує державу для людей праці — робітників і селян.
— Але ж замість соціалістичних вождів німцям було швидко запропоновано майже аналогічну заміну, наприклад «Трудовий фронт» Роберта Лея, — зауважив і собі Гущенко.
— Ні, це не так, — почав було заперечувати Клейст, але його перебив шум біля входу і вигуки «хайль».
Це рівно о 17-й з’явився маленький і худорлявий, як підліток, доктор Геббельс у білому костюмі, білих туфлях і білих шкарпетках. Пройшов крізь натовп, привітався з кількома чорними мундирами, що салютували йому підняттям руки й клацанням закаблуками, і зник у службовому приміщенні.
— Доктор Геббельс — традиційно в білому! — зробивши півкроку до Гущенка, захоплено шепнула йому на вухо баронеса. Щоб зробити це, їй довелося стати навшпиньки. Гущенко вищий за неї на цілу голову. — Він такий елегантний!
— Здається, його одяг трохи дисонує з традиційними для рейху чорними мундирами.
— Доктор — великий модник! Говорять, у нього більше ста костюмів, близько двохсот пар взуття. Він двічі на день перевдягається і годину проводить під кварцевою лампою, аби обличчя мало здорову засмагу.
— Це зовсім не відповідає тому аскетичному способу життя вождів рейху, про яке мені розповідав гер Клейст, — зауважив Гущенко.
— Так, фюрер справді веде аскетичний спосіб життя. Втім, як і рейхсфюрер Гіммлер. Фюрер до останнього часу проживав у звичайній міській квартирі. А рейхсфюрер, здається, і досі не має приватного будинку. Інша справа Ґерінг і доктор Геббельс. Обидва люблять розкіш. Фюрер неодноразово мав з обома бесіди про це. Особливо часто фюрер робить зауваження Герману Ґерінгу.
Гущенко, уважно слухаючи плітки від Лені, помітив, що Клейст тим часом про щось жваво говорив з Лілею. Якось так сталося, що вони розбилися на дві пари. Причому йому дісталася баронеса Лені Зігфрід. Що б це означало? Схоже на те, що Клейст нав’язав йому свою секретарку.
Пролунало запрошення
