Війни художників - Станіслав Стеценко

у Європі, він спав по п’ять годин на добу. Виспатися, хочеться лише виспатися! Наприклад, поспати сім годин. Але про таке можна лише мріяти. Гейдріх приїздить на роботу о восьмій ранку. Значить, він, Вальтер Шелленберг — права рука геносе Гейдріха, має бути на робочому місці о пів на восьму. Їде з роботи шеф далеко за північ. Тому що фюрер працює до другої, а то й третьої години ночі. Відтак усі вищі посадовці рейху та їхній апарат можуть потрапити додому близько четвертої ранку. Це жахливо!

Шелленберг розплющив очі, закрив теку, встав і пройшовся кабінетом. До дверей. Від дверей до портрета Адольфа Гітлера. Від портрета до двох дуже яскравих картин олією. Він, наслідуючи керівників рейху, колекціонував живопис. Переважно німецьких художників. Він любив морські пейзажі Кнута Меркеля.

Дивлячись на полотна, подумав: «Кобулов непрофесіонал. І може утнути будь-яку дурість. А весь апарат РСХА буде шукати у ній глибокий сенс. Прокляття!

А може, справді, спробувати перевербувати цього Гущенка?»

Розділ 46

Вагон з картинами має прийти лише завтра, і тому ще один день Гущенко, Гагарін і Лілія можуть присвятити культурній програмі. Тим паче, що цей квітневий день був більше схожий на літній.

Весело щебечуть хлопчаки з ранцями на спині й чорними галстуками гітлерюгенду на шиї, поспішаючи до школи.

Гущенко вирішив сьогодні не обмежуватися блуканням сірими вулицями столиці воюючої країни, а показати компаньйонам Берлін історичний. Спершу вони попрямували до знаменитого Острова Музеїв на вулицю Bodestraße, де з 20-го року експонувався бюст єгипетської цариці Нефертіті. Її знайшов у Єгипті й напівлегально вивіз у Німеччину археолог Людвіг Боргардт. Уже кілька років Єгипет вимагає у Німеччині повернути Нефертіті. Але Гітлер, особисто оглянувши бюст, рішуче сказав: «Ні!»

Усі троє — Гущенко, Гагарін і Лілія — були шоковані красою скульптури: обведені синьою фарбою очі з гірського кришталю, на лобі — священна змія, на голові синьо-жовтий головний убір, схожий на корону. Непропорційно довга шия, що, втім, не псувала загального враження. Під впливом побаченого вони мовчки вийшли з музею і повернули у невеличку вуличку, обрамлену високими кленами. Це був старий Берлін. Таких вуличок ставало все менше й менше — нацисти активно перебудовували місто, сподіваючись, урешті-решт, перетворити його на столицю світу. Поки що, правда, ці спроби втілилися у велику кількість сміття і будівельних майданчиків. Вуличка все звужувалася, і віття кленів угорі переплелося й утворило своєрідний тунель. Сонце раз у раз пробивалося крізь молоде листя і сліпило очі. Незважаючи на війну, динаміки на вулиці постійно запрошують берлінців у театр, кіно чи на концерти.

— Таке враження, що Німеччина не веде ніякої війни, — сказав Гагарін. — Ви погляньте: в кафе всі місця зайняті! Всі п’ють пиво й каву. Хіба це схоже на війну?

— Ерзац-каву, — уточнив Гущенко. — Гер Гагарін, зауважте — ерзац-каву. Між ерзац-кавою і кавою є велика різниця. Чи ви думаєте, що вулицями мають гуркотіти танки, а по житлових кварталах прямим наведенням бити гармати?

— Згода, гер Гущенко, — почухавши потилицю, відповідає Гагарін. — Між ерзац-кавою і кавою велика різниця. Але зайняті місця не лише у кафе, у театр чи в кіно квитки дістати зовсім непросто! У чому тут штука? Навіщо стільки розваг? Адже у багатьох рідні на фронті! Їм загрожує небезпека! — Гагарін активно жестикулював, підкріплюючи кожен знак оклику енергійними помахами руки.

— Може, вони хочуть витратити гроші? Щодня тут усе дорожчає, й економити нема сенсу, — вставляє своє зауваження Лілія. — Тим більше військовим, які завтра можуть загинути на фронті. Що їм утрачати? Залишається розважатися.

— Це дуже вже схоже на бенкет під час чуми, — мабуть, втомившись махати руками, мляво заперечує Гагарін. Він крутить головою на всі боки, розглядає вітрини, листівки, підходить до стін будинків і намагається читати об’яви, хоч жодного слова не розуміє німецькою.

— Гагарін, не поводьтеся ніби дикун, на вас звертають увагу! — робить йому зауваження Лілія, впевнена, що якби не Гагарін, то вона виглядала б як стовідсоткова берлінка.

— На фронті у німців перемога за перемогою. Чому б і не радіти, — резюмував суперечку колег Гущенко. — А взагалі, якщо влада не може дати людям достатньо товарів, то вона пропонує їм витрачати гроші на розваги.

Гуляючи, вони вийшли на набережну. Гладенькою поверхнею Шпреє плавали качки й лебеді. І незважаючи на те, що хліб був по картках, кілька берлінців кришили його у воду, а качки билися між собою за дорогоцінні крихти.

— А й справді, небагато ознак війни! Гагарін має рацію, — раптом погоджується Гущенко. Мабуть, на нього вплинула сцена годування качок. — Все це дивно, однак ми ж не маємо великого досвіду життя у країнах, які ведуть воєнні дії.

— Тільки ось це діє на нерви, — кивнула Лілія на загін юнаків у коричневих сорочках, які, карбуючи крок, ходили туди-сюди набережною.

Доходячи до кінця набережної, вони зупинялися, шикувались в одну шеренгу і скандували: «Для себе — нічого! Для рейху — все! Зіг хайль! Зіг хайль!», потім розверталися і крокували назад.

— Зіг хайль! Зіг хайль! Ніби папуги!

Гущенко промовчав, йому раптом згадалося: «Раз-два, Ленин с нами! Три-четыре, Ленин жив!»

— А мене це ніскільки не обходить, — знизав плечима Гагарін. — Мене непокоїть лише те, що я втомився швендяти вулицями, якщо не хочете десь випити пива, то давайте хоч сходимо в театр чи в кіно.

Вони обійшли кілька театрів: у Берліні зразка 1940-го ставили Гете, Шіллера, навіть класика з ворожого табору — Шекспіра. Із сучасних німецьких авторів ставили патріотичні п’єси якогось Гауптмана. Але в жодному театрі не виявилося квитків у вільному продажу.

— Чому так важко купити квитки? — здивовано запитав Гущенко у касирки, отримавши відмову на «Ромео і Джульєтту». Він майже засунув голову в касове віконце, аби почути відповідь.

— Квитки бронюються для солдатів вермахту, які приїздять у відпустку, пане, — ввічливо відповіла