Війни художників - Станіслав Стеценко

— Бачив тебе серед журналістів на святкуванні дня народження фюрера. А потім дізнався номер твого корпункту.

— Зрозуміло, Ніколо. Я там був лише за службовим обов’язком, — Гарісон відкинувся на стільці й випустив кільце диму.

— Не поважаєш фюрера? — посміхнувся Гущенко.

Тоні засовався на стільці. Обличчя його стало похмурим:

— М’яко сказано! Цей біснуватий стовідсотково приведе світ до катастрофи, — Гарісон стишив голос й озирнувся навкруги. Вилаявся.

— Говори краще німецькою, — зауважив Гущенко.

— Ти правий. Тут однієї лише англійської нерідко буває достатньо, аби тобі переламали всі ребра, — побачивши, що до них прямує кельнер з тацею, Тоні замовк.

Кельнер поставив перед ними два скляних бокали «Берлінер кіндль» і блюдце з солоними сухариками — єдину їжу до пива, яку подавали без карток.

— Ти знаєш, що я задумав книгу про фюрера? — запитав Гущенко, дочекавшись, поки кельнер пішов.

— Сподіваюся, не будеш його хвалити? — відповів запитанням на запитання Тоні, уважно дивлячись на Гущенка, відсьорбуючи пиво.

— Ні, що ти. У жодному разі, — Гущенко хитнув головою.

— А то я чув, що Ради зараз із фюрером друзі нерозлийвода, — американець підвів на нього погляд.

— Так. Але то Ради, а то я. Мене цікавлять факти з особистого життя фюрера. У пресі практично нічого не можна знайти. Можеш чимось допомогти?

— Значить, книга… Я маю в це вірити? — Гарісон недовірливо посміхнувся.

— Авжеж.

— Добре. Сподіваюсь, напишеш книгу справді не для того, аби його рекламувати, — Тоні потер наморщеного лоба ребром долоні із затиснутою між пальцями сигаретою, збив попіл із цигарки в попільничку.

— Знаю не так вже й багато. То страшенно закритий тип. Але можу познайомити тебе з однією людиною, яка знає все. Або майже все. Але з тебе пляшка шампанського.

— Був би тобі страшенно вдячний. Хто це?

— Генріх Гофман, особистий фотограф і друг фюрера. Він працює з нами ще відтоді, коли за фюрером і його компанією ганялася поліція. Тільки Гофман у рейху має право на поширення фотографій Гітлера.

— За таке знайомство я ладен взяти і ящик шампанського. Але навряд чи він згодиться щось розповісти.

— Чому ти так вирішив? Він не ідейний. Не нацист. Навряд чи він скаже тобі щось, що безпосередньо зашкодить фюреру. Але він бонвіван, любить гарну випивку і гарних жінок. Ви чимось навіть трохи схожі. Так що запроси його у гарне місце. Скажи, що ти фанат фюрера. Що пишеш книгу…

Замовили ще пару пива, і Тоні розговорився.

— Ходять між журналістами якісь чутки? Щось, що не потрапляє в пресу? — запитав Гущенко.

— Про фюрера?

— Атож.

— Б’юся об заклад; що тебе цікавлять виключно ті плітки, за які можуть відправити на гільйотину. Я вгадав?

— Приблизно…

Тоні нахилився до Гущенка. Випадково торкнувся тильної сторони своєї руки цигаркою. Зашипів від болю, струсив попіл на стіл і загасив сигарету в попільничці. Прошепотів Гущенкові у вухо:

— Я думаю, у нього якісь проблеми з жінками. Він скрізь насаджує, як ідеал, міцну сім’ю. Але сам ніколи не був одружений. Далі… — Тоні озирнувся навколо, чи не може його хтось почути. — У нього була подружка — власна племінниця. Ти розумієш, тут пахне інцестом! Так от, вона застрелилася. Друга його подружка, англійка, теж пустила собі кулю в лоба. Якось говорили, що у нього роман з Лені Ріфеншталь — тією модною режисеркою, але то брехня. Взагалі, думаю, що він боїться жінок. Тут щось не те. Запевняю тебе.

— А інші вожді?

— Геббельс розпусник — захоплюється актрисами, Ґерінг любить розкіш, Лей — п’яниця, Ріббентроп — пихатий дурень і марнославець. Словом, пістрявий букет пороків.

У випадку нічного повітряного нальоту наступного дня заняття відміняються.

Повідомлення на шкільній дошці оголошень, Берлін, 1940 рік

24 квітня 1940 року, 20 год. 40 хв.

Берлін, рейхсканцелярія

Увечері Шелленберг читав доповіді агентів, які вели Гущенка. Загалом усе зводилося до того, що якихось серйозних контактів не було. Відвідав посольство. Гуляв по місту. Єдине, що привертало увагу — доповідь штурмбанфюрера Краузе:

«Гущенко не намагався контактувати з можливими носіями секретної інформації. Біля метро «Віттенбергплатц» було помічено слідкування за Гущенком невідомим. Згодом за картотекою було встановлено особу невідомого. Ним виявився радник радянського посольства Никифоров. Гущенко помітив стеження. Мав місце короткочасний контакт Гущенка з Никифоровим, після чого Никифоров пішов у напрямку станції метро. Санкцій на стеження за ним нам не надавалося».

Цікаво. Навіщо посольські слідкують за цим художником? Не довіряють? Про що художник говорив з радником? Чому для цього потрібно було їхати аж до «Віттенбергплатц», адже вони можуть скільки завгодно спілкуватися у посольстві? Все це було незрозуміло.

Далі, згідно зі звітом агентів, Гущенко зустрівся з кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» Тоні Гарісоном. Розмовляв близько 30 хвилин. Цей контакт теж не дуже зрозумілий, хоча, як виявилося, вони обоє в певний час працювали в Парижі. Зустрілися, як давні знайомі? Словом, до полювання за військовими секретами рейху ця зустріч не має прямого відношення.

А ось чому посольські слідкували за художником — це справді загадка.

Шелленберг відхилив штору і втупився у вікно, за вікном був суцільний морок. Режим світломаскування над Берліном. Довго дивився в темряву. Відкинувся на спинку крісла. Заплющив очі. Останні кілька днів, через напружену ситуацію