Проби - Мішель Монтень

все зростало, і вояки, що стоячи біля нього, вважаючи, що він цілком себе викрив поводженням, кинулися на нього і вбили його ударами списів. Його заціпеніння та німоту було сприйнято ними як визнання у висунутому проти нього обвинуваченні: адже у в'язниці він мав досить дозвілля, аби підготуватися до цього дня, і, на їхній погляд, річ тут була не в тім, що його підвела пам'ять, а в тім, що совість скувала йому язик і відняла у нього останню мужність. Оце-то славний висновок! А тим часом саме місце, скупчення стількох людей, чекання вселяє у душу сум'яття, надто якщо усі помисли спрямовані лише на те, щоб говорити красномовно і переконливо. Що ж тут поробиш, якщо від твоєї промови залежить життя твоє і смерть?

Щодо мене, то втрачаю під собою ґрунт на думку про те, що на мені пута і можу говорити лише про те-то і те-то. Коли я ввіряю і припоручаю себе пам'яті, я чіпляюся за неї з такою силою, що надмірно обтяжую її, я виходжу з себе, і настільки, що ледве не втрачаю самовладу, і мені не раз доводилося на превелику силу скривати, що я раб моєї пам'яті, причому це ставалося зі мною саме там, де для мене було винятково важливо справити враження, що я говорю з повною невимушеністю, що вираження моїх чуттів випадкові і зарані не продумані, але породжені наявними обставинами. По-моєму, не виказати нічого вартісного нітрохи не гірше, ніж виявити перед усіма, хто явився сюди, підготувавшись красно говорити, — річ цілком неподібна, і тим паче для людей мого ремесла, та й узагалі пов'язана з надмірними обставинами, непосильними для того, хто не в стані на себе покластися: від підготовки чекають більшого, ніж він може дати. Часто по глупоті надівають на себе короткий камзол, щоб стрибнути не краще, ніж у звичайному плащі. Ніщо так не шкодить охочим справити гарне враження, як покладені на нього надії. Цицерон, Академічні питання, II, 4. Існує письмове свідоцтво про оратора Куріона, що, хоча він розбив промову свою на три чи чотири часті і визначив кількість основних тез і доводів, з ним усе-таки нерідко траплялося, що він щось забував чи додавав нове. Я завжди остерігався незручностей такого роду, ненавидячи всілякі обмеження і приписи, і не тільки з недовіри до своєї пам'яті, а також і тому, що це все надто надумане і штучне. Воєнним людям личить простота. Квінтиліан, Навчання оратора, XI, 1. Досить з мене і того, що я дав собі обіцянку ніколи більше не виступати на почесних зібраннях. Якщо ж читати свою промову по писаному, то окрім того, що цей спосіб просто потворний, він на додачу вкрай невигідний усякому, хто завдяки своїм даним міг би дечого досягти і з допомогою жестів. Ще менше можу я розраховувати нині на власну винахідливість: моя думка важка на підйом і позбавлена гнучкості, і мені не знайтись за обставин складних і значних.

Прийми ж, читальнику, і ці мої писання, і цей третій додаток до написаної мною картини. Я додаю, але аж ніяк не виправляю. По-перше, тому, що той, хто віддав у заклад всьому світові свій твір, по-моєму, геть утрачав на нього права. Хай, якщо може, говорить складніше десь деінде, але не спотворює роботи, яку продав. Купувати у таких людей треба тільки по їхній смерті. Хай вони перш добре подумають і лиш потім беруться за діло. Хто їх наглить?

Моя книга незмінно все та сама. І якщо її друкують заново, я хіба що дозволяю собі вставити в неї зайвий кусничок, щоб покупець не пішов упорожні: адже вона не більше ніж безладний набір усякої всячини. Це всього лишень доважки, що нітрохи не порушують її первісної подоби, але додають з допомогою якоїсь істотної дрібнички додаткову і особливу вартість подальшому. Звідси легко може виникнути деяке порушення хронології, але мої придибашки розміщаються як прийдеться і не завше залежно від мого віку.

По-друге, як ідеться про мне, я боюся втратити мінька: мій розум не завжди простує вперед, іноді він бреде і навспак. Я нітрохи не менше довіряю своїм вигадкам від того, що вони перші, а не другі, чи треті, чи тому, що вони колишні, а не нинішні. Нерідко ми виправляємо себе так по-дурному, як виправляємо інших. Вперше мій твір побачив світ 1580 року. За цей тривалий проміжок часу я встиг постарітися, але мудрості мені, звісно, не додалося навіть на нігтик, я тодішній і я теперішній — геть-то різні люди, і який із нас кращий, я, далебі, не взявся б відповісти. Якби ми йшли прямою путею до досконалості, старість була б і кращою порою людського життя. Але наш рух — швидкий рух п'янички: хиткий, хибкий, недоладний, як коливання тростинки, шарпаної за примхою вітру. Антиох з великим запалом підносив до сьомих небес Академію; одначе ж він на старості-літях примкнув до табору її ворогів; за яким із цих двох Антиохів я б не пішов, хіба це означало б, що в кожному разі я все ж ступив у слід Антиохові? Внести у погляди людей сумнів і потім намагатися внести в них же визначеність — чи не означає це зрештою все ж внести сумнів, а не визначеність, і чи не провіщає також, що якби цій людині дано було пожити ще один вік, вона і тоді раптово виявила б нахил до якогось нового захоплення, не так кращого, як іншого.

Доброзичливість читальників додала мені трохи більше смілості, ніж я від себе чекав. Але нічого я так не боюся, як увіритися; я волів би накликати на себе гнів, але тільки, боронь Боже, не набриднути, як зробив один учений мій сучасник. Похвала завше і всюди приємна, хоч би звідки вона йшла і хоч би що її викликало, але щоб по-справжньому навтішатися нею, треба бути обізнаним з її підставами. Навіть вади находять собі поклонників. Визнання з боку темної юрби рідко коли попадає в саму точку, і я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що писання, над усе піднесені в мою добу на щит народною чуткою, — найгірші. Звичайно, я глибоко вдячний поштивим і порядним людям, що відзначили своєю доброзичливістю мої немічні зусилля. Прогріхи в обробці ніколи не давали так явно навзнаки, як тоді, коли матеріал не може сам за себе постояти. Не вини ж мене, читальнику, за ті з них, які закралися сюди з примхи і з недбальства іншого: кожна рука, кожний робітник