Проби - Мішель Монтень

для кожного, хто любить розкласти лікті на свій розсуд, як би і де б то не було. Моїм знайомим — тим, хто вище за мене за своїм становищем, і тим, хто нижче, — добре відомо, що вони ще не бачили людини такої причіпливої, як я. Якщо я не підходжу під сучасну мірку, то це не велике диво, бо його основа — численні властивості моєї вдачі; трохи природної гордості, побоювання нарватися на відмову, обмеженість бажань і намірів, непристосованість до ведення хоч би яких справ і нарешті улюблені мої прикмети: схильність до неробства і свободи. Через це все я живлю смертельну ненависть і до того, щоб від когось залежати, і до того, щоб шукати у когось підтримки, якщо той хтось не я сам. Перш ніж я дозволю собі удатися до чужої доброзичливості, я докладаю зусиль, на які тільки здатен, щоб обійтися без неї — і в дрібницях і в чомусь важливому. Мої друзі нестерпно докучають мені, коли просять, щоб я попросив за них когось третього. І для мене не менш важко використати і таким чином звільнити від зобов'язань того, хто мені винен, ніж зобов'язатися ради них перед тим, хто у мене ні з якого боку не в боргу. Якщо занехаяти це — і ще за однієї умови, а саме, щоб од мене не хотіли чогось надто клопітливого і складного (бо я оголосив нещадну війну всяким турботам), — я загалом охоче готовий помогти у нужді кожному. А втім, я завше в більшій мірі уникав брати, ніж старався давати — адже, за Аристотелем, це куди приязніше. Моя доля не дозволяла мені робити благо іншим, але й те мале, що вона мені дозволяла, впало на невдячний ґрунт. Якби вона призначила мені родитися з тим, щоб посісти серед людей високе становище, я б змагав до того, щоб змусити себе полюбити, а не до того, щоб навіювати страх і вражати уяву. Чи вільно мені виразити це з ще більшою зарозумілістю? Я б стільки ж виявляв турботу про те, щоб сподобатися, як і про те, щоб приносити користь. Кір устами свого чудового воєначальника і ще видатнішого філософа вельми мудро оцінює свою доброту і свої благодіяння куди вище, ніж доблесть і свої чималі завоювання. І Сципіон Старший всюди, де хоче піднести себе у людській думці, ставить свою м'якість і свою людяність вище від своєї хоробрості і перемог, і в нього завше на устах прославлені слова про те, що він змусив своїх ворогів полюбити його так само, як його люблять друзі.

Отож я хочу сказати, що якщо треба бути зв'язаним якимсь богом, то це повинно мати твердіші підстави, ніж та залежність, про яку я оце говорю і в яку мене ставлять обставини цієї страшної війни, а також, що мої зобов'язання не повинні бути настільки обтяжливі, щоб від них залежали моє життя і моя смерть: така залежність мене крушить. Я тисячу разів лягав спати в себе вдома з думкою про те, що саме цієї ночі мене схоплять і уб'ють, і єдине, про що я благав долю, то це про те, щоб все сталося швидко і без мук. І після своєї вечірньої молитви я не раз гукав:

Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви.

Верґілій. Буколіки, І, 71

Пер. Миколи Зерова

Ну, а де проти цього засіб? Тут — місце, де я родився, я і більшість моїх предків; вони віддали йому і свою любов, і своє ймення. Ми ліпимося до того, з чим звикнися. І в такому жалюгідному стані, як наш, звичка — благословенний дар природи, притуплює нашу чутливість і помагає нам перетерплювати всілякі напасті. Громадянській війні гірше від усяких інших саме тому, що кожен із нас у себе вдома має бути постійно на сторожі,

Сумно життя стерегти з поміччю брам лиш і мурів

І убезпечитись тільки міцністю дому свого!

Овідій, Скорботні елегії, IV, 1, 69—70

Найбільше лихо — відчувати вічний гніт навіть у себе вдома, в лоні своєї родини. Місцевість, де я мешкаю, — постійна арена наших смут і заворушень: тут вони найраніше вибухають і згодом знов загасають, і справжнього миру тут ніколи не видно.

Люди й тепер, хоч і мир вже панує, воєн бояться.

Овідій, Скорботні пісні, III, 10,

Тільки фортуна порушує мир, тут вибухають війни.

Лучче б ти, доле, дала мені жити десь у країні Еос

Або в кочовому шатрі під зимною Ведмедицею.

Лукан, І, 356, 251

Щоб відійти від цих сумних роздумів, я впадаю іноді в байдужість і легкодухість: адже й вони якимсь чином прищеплюють людині рішучість. Мені нерідко трапляється, та ще й не без ревної втіхи, уявляти собі з усією наочністю свою загибель і чекати своєї смертної минути; похнюпивши голову, в цілковитому заціпенінні, поринаю я у смерть, не розглядаючи і не впізнаючи її, ніби в похмуру і німу пучину, яка одразу змикається наді мною і сковує мене нездоланним, непробудним, нечулим сном. І те, що настане, як я передбачаю, за швидкою і безболісною смертю, втішає мене куди більше, ніж страшать обставини, за яких вона застигне мене. Кажуть, що як не всяке довге життя — хороше життя, то всяка швидка смерть — хороша смерть. Я не стільки боюся вмерти, скільки заводжу знайомство з тим, що передує смерті, — з умиранням. Я таюся і скулююся посеред бурі — вона має мене осліпити й умкнути стрімким і раптовим поривом, якого я навіть не відчую.

Якщо рожі і фіалки, як твердять деякі садівники, виростаючи поблизу від цибулі і часнику, і справді пахнуть приємніше, бо ті добувають із землі і всмоктують у себе все, що є в ній смердючого, то чому б і зашкарублим в злочинах людям моєї округи також не всмоктати в себе всієї отрути з мого повітря і мого неба, і своїм сусідством зі мною не зробити мене настільки чистішим і кращим, щоб я не загинув остаточно і безповоротно? У цілому се не так, а дещо в цьому роді все ж можливо: скажімо, доброта прекрасніша і привабливіша, коли вона рідкість, а ворожнеча і несхожість всього довкілля посилює і зміцнює прагнення робити добро, запалюючи душу необхідністю змагатися з перешкодами і жадобою слави, грабіжники самі по собі не виявляють до мене ворожості. А хіба я не відповідаю тим самим? Здумай я взятися за них, і мені