Проби - Мішель Монтень
Спонукуваний доводами розсудку, я вперто намагаюся здихатися хлоп'ячої і нелюдської примхи, через яку ми силкуємося викликати своїми стражданнями співчуття і скорботи у наших друзів. Ми над усяку міру розписуємо свої немочі, щоб змусити наших друзів проливати за нами сльози. І ту саму стриманість, яка так хвалиться у кожному, хто стійко переносить своє нещастя, ми ганимо і осуджуємо і докоряємо нашим близьким, коли вони виявляють її щодо нас. Нам не досить, що вони просто співчувають нашим бідам, якщо при цьому вони по-справжньому не пригнічені ними. Треба прибільшувати свою радість і по змозі применшувати свої болещі. Хто безпідставно скаржиться, той не зустріне відгуку на свої жалі і тоді, коли вони матимуть під собою підстави. Нарікати завжди — означає ніколи не зустрічати відгуку на свої скарги; часто удавати страждання — означає ні в кому не збуджувати співчуття. Хто, сповнений життя, вдає себе вмирущого, тому загрожує, що його вважатимуть за сповненого життя і тоді, коли він і справді конатиме. Я бачив таких, яким ніби віжка під хвіст попала, якщо хто думав, що у них непогана цера і розмірений пульс, і таких, що стримували усмішку, бо вона вказала б, що вони одужують, і таких, хто лютою ненавистю ненавидів здоров'я, бо здоров'я не може викликати жалість. Але найцікавіше, що це не були жінки.
Я зображую свої хвороби, найбільше, такими, які вони є, і уникаю виражати стурбованість своїм станом і нарікати на нього. Якщо не веселість, то у гіршому разі спокійна стриманість оточення — ось що вимагається розсудливому недужникові. Бачачи себе заслаблим, він не оголошує війни здоровим; йому приємно дивитися на того, хто пашить здоров'ям і в кому воно нітрохи не захитане, і насолоджуватися бодай його спогляданням. Відчуваючи, що хвороба йде на спад, він не відкидає начисто думок про життя і не уникає буденних розмов. Я хочу вивчити хворобу, поки здоровий, але коли я хворий, вона вражає мене досить сильно і без допомоги моєї уяви. Ми зарані рихтуємося до подорожі, яку намітили зробити і вирішили здійснити; але останній час перед тим, як сісти на коня, ми віддаємо оточенню, а іноді задля них і подовжуємо його.
Із цієї оприлюднюваної повісті про мої звичаї я несподівано для себе добуваю певним чином вигоду, бо відзискую в ній своєрідне правило. Я нерідко подумую про те, що мені аж ніяк не личить присмачувати історію мого життя. Ця публічна оповідь зобов'язує мене не збиватися на манівці і не спотворювати свого образу і своїх думок, як правило, менш викривлених, і заникувати, як це притаманно злісним і болісним судженням нашої доби. Одноманітність і простота моїх норовів повинні, здавалося б, їх убезпечити від кривосуддя, але оскільки їх трохи по-новому скроєно і вони незвичні, тут відкривається широкий простір для поговорів. Якби хтось побажав під покровом зовнішньої безсторонності змішати мене з багном, він мав би більш ніж достатньо приводів куснути мене за усвідомлені і визнані мною самим хиби, він міг би вволю натішитися, попадаючи, сказати б, в око. Якби, проте, йому здалося, що, обливаючи і винуватячи самого себе, я позбавляю жала його укуси, то йому було б простіше простого скористатися зі свого права пересади і згущення (право нападника — зневажати справедливість). Коріння пороків, які я відкриваю у собі, хай він оберне у крислаті дерева; хай обрушиться не тільки на ті пороки, які тримають мене у моїй владі, але й на ті, що загрожують мені у будучині, — пороки стидкі і самі по собі, і тому, що їх до гибелі; цією зброєю хай мене і поб'ють.
Я б залюбки пішов за прикладом філософа Діона. Антигон хотів його уколоти низьким родом; той, одначе, дав йому одкоша: «Я, — сказав він, — син раба, м'ясара, затаврованого, і мандрьохи, яку батько зміг узяти собі за дружину лише завдяки паскудству її промислу. І батько і мати були покарані за якийсь злочин. Один оратор, якому я сподобався, купив мене малим хлопцем; умираючи, він заповів мені весь свій маєток, який я переправив до Атен, де присвятив себе вивченню філософії. Хай історики не трудяться вишукувати про мене дані; я повідомлю їм усе, як воно є». Шляхетність і незалежно висловлене визнання послаблює силу докору і вибиває зброю у кривдника.
Так чи інакше, але, зваживши все, я схильний вважати, що нерідко мене хвалять і ганять понад міру. Мені також здається, що з самого пуп'янка я посідаю становище — і щодо знатності, і щодо даних мені почестей — радше вище, ніж нижче того, яке мені належить.
Я б відчував себе краще в тих країнах, де ця різниця була б упорядкована чи зовсім нехтувалася. Лиш тільки спір про право першенства в якійсь процесії чи під час розсаджування по місцях затягується на триразовий обмін поясненнями і зауваженнями, він стає непристойним. Я не боюся ні поступатися, ні переступати запроваджене щодо цього правило, аби лиш уникнути такої негідної змажки; і всякому, охочому висловити переді мною свою перевагу, я завжди притьмом поступався.
Окрім користі, яку я для себе здобуваю, описуючи самого себе, я також тішу себе надією, що, якщо моїм норовам і поглядам ще за мого життя доведеться припасти до смаку якомусь порядному і достойному чоловікові, він, звісно, мене розшукає і ми з ним зійдемося, аби більше не розлучатися; я даю йому немалу фору, бо те, що він зміг би узнати про мене лише після довгого знайомства і близькості протягом багатьох
