Проби - Мішель Монтень

Не лише гадано, а й насправді кращий держаний лад для будь-якого народу — це те, що зберегло його як ціле. Особливості і підстави гідності цього державного ладу коріняться у звичаях, що породили його. Ми завжди охочіше нарікаємо на умови, в яких живемо. І все ж я держуся тієї думки, що прагнути власті небагатьох у державі, де править народ, чи змагати у монархічному панстві до іншого виду правління — це злочин чи шаленство.

Свій рідний край повинен ти любити:

Шануй царя, як він біля стерна,

Республіку, як люду власть дана,

Раз випало тобі під ними жити.

Це сказав наш преславний пан Пібрак, якого ми щойно втратили, людина високого духу, розважних поглядів, бездоганного способу життя. Ця утрата, як і одночасно утрата пана де Фуа, що заскочила нас, вельми чутлива для нашої корони. Не знаю, чи можна знайти у цілій Франції ще таку саму пару, здатну заступити в Королівській Раді двох цих гасконців, наділених такими численними талантами і таких відданих тронові. Це були різні, але однаково високі душі, і для нашої доби надто рідкісні і прекрасні, скроєна кожна на свій лад. Але хто ж дав їх нашому часу, таких чужих нашій зіпсутості і таких непристосованих до наших бур?

Ніхто не ввергне державу у такий розгардіяш, як введені новації; всякі переміни вигідні лише безправ'ю і тиранії. Коли якась частина випадає зі свого місця, це діло легко поправне; можна уживати заходів і до того, щоб пошкодження чи зіпсутість, природні для будь-якої речі, не завели нас надто далеко від наших начал і основ. Але братися за перетоплення такого громаддя і міняти підмурок такої озії — значить уподібнюватися тим, хто, аби підчистити, геть стирають написане, хто хоче усунути окремі недоліки, перекинувши все суще шкереберть, хто зцілює хвороби завдяки смерті, змагаючи не стільки до зміни існуючого ладу, скільки до його спотворення. Цицерон, Про обов'язки, II, 1. Світ сам себе не вміє лікувати; він такий нетерплячий до всього, що його мучить, що думає лише про те, як би скоріше здихатися недуги, не рахуючися з ціною, яку треба за це платити. Ми переконалися на тисячах прикладів, що звичайно уживані ним самим заходи ідуть йому ж таки на шкоду; позбутися болю, що терзає у дану мить, зовсім не рівнозначне остаточному видужуванню, якщо при цьому загальний стан не поліпшився.

Мета хірурга не в тім, щоб убити мертву тканину; це тільки спосіб лікування. Він змагає до того, щоб на тому самому місці відродилася здорова тканина і щоб та сама ділянка тіла знову зажила нормальним життям. Всякий, хто хоче усунути тільки те, що завдає йому страждання, недостатньо далекоглядний, бо благо не обов'язково йде слідом за злом; за ним може наступити і нове зло, і при цьому ще гірше, як це сталося з убивцями Цезаря, які ввергнули республіку у такі великі лиха, що їм пришилося каятися у своєму втручанні у державні справи. Відтоді і аж до нашого століття з багатьма сталося те саме. Мої сучасники французи могли б щодо цього багато чого розповісти. Всі великі переміни розхитують державу і вносять у неї безлад. Хто, затіваючи зцілити її одним махом, попередньо задумався б над тим, що з цього вийде, той, звичайно, охолов би до такого передузяття і не захотів би докласти до цього руку. Пакувій Колавій покінчив з порочними спробами такого штибу у такий чудовий спосіб. Його співгромадяни повстали проти своїх зверхників. Йому ж, людині вельми могутній у місті Капуї, удалося замкнути у палаці зібраний туди у повному складі сенат, і, скликавши на майдан люд, він заявив, що прийшов день, коли вони без усякої перешкоди можуть помститися на тиранах, які так довго їх гнобили і які тепер у його руках, беззбройні і позбавлені всякої охорони. Він запропонував, щоб їх виводили по жеребку одного за одним, і люд ухвалював постанову про кожного з них зокрема, виконуючи на місці винесений присуд — з тим, одначе, щоб на посаду, яку обіймав засуджений, вони тут же призначали когось із добропорядних громадян, аби вона не вакувала. Тільки-но було викликано першого сенатора, як зчинилися крики, що виражали загальну ненависть до цього чоловіка. «Бачу, — сказав Пакувій, — цього треба змістити, він безперечний лиходій; заступаймо його кимось підхожішим». Нараз упала мертва тиша: всякий затруднявся, кого ж назвати. Нарешті хтось осмілився висунути свого кандидата, але у відповідь на це залунали ще гучніші і одностайніші крики, що відмовляли йому в обранні. Було перераховано безліч притаманних йому вад і наведено сотні причин, за якими його слід відкинути. Тим часом пристрасті розпалювалися все дужче і непогамовніше, і діло пішло ще гірше при появі другого сенатора, а потім і третього: стільки ж було незгоди при виборах, скільки згоди при усуненні від обов'язків. Врешті, втомившись від цього розброду думок, люд став помалу — хто сюди, хто туди — зникати зі зборів, несучи в душі переконання, що застаріле і добре знайоме зло завжди краще за зло нове і незвідане. Чого ми тільки не робили, щоб дійти до такого сумного висновку?

Але ж — о сором! — скільки-то ран завдав

Брат брату в Римі! Що ж бо спинило нас?

На що не йшли ми, нечестиві?

Хто вже занесений меч одкинув

Задля богів хоч?

Горацій, Оди, 35, 33—38

Пер. Андрія Содомори

Та все ж я не зважуюся сказати:

Візьмись сама богиня Спасіння,

Не спасла б цього роду й вона.

Теренцій, Брати, IV, 244—245

Ми, мабуть, ще не дійшли до останньої межі. Збереження держави є, певне, річ за межами нашого розуміння. Державний лад, як твердить Платон, — це щось надзвичайно потужне і не дуже підвладне розпаду. Нерідко воно існує й далі, попри смертельні недуги, що підточують його зсередини, незважаючи на незграйність несправедливих законів, незважаючи на тиранію, незважаючи на розбещеність і невігластво посадовців, розперезаність і бунтівливість люду.

У всіх наших мінливостях долі ми звертаємо зори до того, що над нами, і дивимося на них, кому краще, ніж нам; порівняймо ж себе з тим, що під нами; нема такого нетяги, який не знайшов би тисячі прикладів, здатних доставити йому втіху. Наша провина, що ми більше думаємо про майбутнє лихо, ніж про минуле. «Якби, — говорив Солон, — усі нещастя було зібрано в одну купу, то