Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Мабуть, це не від коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біглер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…

— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.

До батальйону був приділений військовий лікар, вічний студент медик і член корпорації буршів Вельфер. Він умів пити, фехтувати, одначе знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув в найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав просто з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.

А ця стипендія була майже в чотири рази більша, ніж платня асистента в лікарні. І MUC[234] Фрідріх Вельфер сумлінно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медицини до якнайдальшого часу.

Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти студентських товариств, ще більше їх розлютив, видавши кілька збірок дуже гарних віршів у Відні, Лейпцігу, в Берліні. Друкувався у «Сімпліціссімусі» {174} і спокійно вчився далі: йому не свербіло.

Але прийшла війна і підступно напала з тилу на MUC Фрідріха Вельфера.

Поета, автора збірок «Lachende lieder», «Krug und Wissenschaft» i «Marchen und Parabeln»[235], безцеремонно потягли на війну, а один спадкоємець із військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат».

Вельфер зробив те письмово. Дістав цілу низку запитань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[236]. За три дні полковник повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він, мовляв, давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, однак тепер, під час війни, такі речі забуваються.

Автор збірки поезій «Келих і наука», закусивши губу, пішов служити.

Після ствердження кількох випадків, що він ставився до солдатів-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах — усе одно здихати», — доктора Вельфера послали з одинадцятим маршовим батальйоном на фронт.

Кадрові офіцери в полку дивились на нього, як на щось неповноцінне. Офіцери запасу також не звертали на нього уваги й не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.

Капітан Сагнер, зрозуміло, вважав себе чимось незрівнянно вищим від цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер — «військовий доктор» — пройшов повз Сагнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім неістотне. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. Надпоручник Лукаш згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивільних» їздив у Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака.

Той їм подав до свинячої печені гарнір з гарбуза, а потім, наливши вина, сказав: «Гарбуз і свиня потребує вина», — а він, Лукаш, образився[237].

— В цьому Будапешті ми побачимо небагато, — сказав капітан Сагнер, — везуть нас якось в обхід. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.

— Думаю, що будуть переформовувати вагони, — відповів надпоручник Лукаш, — приймуть нас на сортувальну станцію «Transport-Militar-Bahnhof».

До них підійшов «доктор воєнного часу» Вельфер.

— Нічого страшного, — сказав він, усміхаючись. — Панове, які претендують на те, щоб з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі вихвалялися своїми стратегічно-історичними знаннями, мали б дістати попередження, що небезпечно одним махом з’їсти цілий пакунок солодощів, які їм мама посилає на фронт. Кадет Біглер з моменту виїзду з Брука проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера «Wer sagt von…»[238].

— Слухайте, докторе, — перепинив його капітан Сагнер. — Тут ідеться не про Шіллера. Що з кадетом Біглером?

«Військовий доктор» Вельфер усміхнувся:

— Ваш кадет Біглер, кандидат на офіцерський чин, обробився. Це не холера і не дизентерія, а звичайнісінький собі розлад шлунка. Ваш пан кандидат на офіцерський чин випив більше ніж слід коньяку і наробив у штани. Але, мабуть, він обробився б і без коньяку, бо зжерти стільки трубочок з кремом, які йому надіслали з дому!.. Це — дитина… В клубі, як я пам’ятаю, пив завжди лише чвертку вина. Він абстинент… — Доктор Вельфер плюнув. — Купував собі лінцькі тістечка.

— Отже, нічого серйозного? — перепитав капітан Сагнер. — Але коли б чутка про це поширилась…

Надпоручник Лукаш устав і сказав Сагнерові:

— Спасибі за такого командира взводу!

— Поки що я його трохи підлатав, — сказав Вельфер, безнастанно усміхаючись, — хай пан командир батальйону дасть дальші розпорядження… Тобто я відішлю кадета Біглера в лазарет… видам посвідку, що в нього дизентерія. Тяжкий випадок дизентерії. Ізоляція…. Кадета Біглера покладуть до інфекційного барака… Я не сумніваюся, — вів далі Вельфер з тією ж самою бридкою усмішкою, — що так краще. Бо одна річ кадет, хворий на дизентерію, а інша — обкаляний кадет.

Капітан Сагнер звернувся до свого приятеля Лукаша строго офіційним тоном:

— Пане надпоручнику, кадет Біглер з вашої роти захворів на дизентерію і залишиться під лікарським доглядом у Будапешті.

Капітанові Сагнерові здалося, що Вельфер притамовує зловтішний сміх, та коли він поглянув на «військового доктора», той мав на диво байдужий вираз обличчя.

— Отже, все гаразд, пане капітане, — відповів Вельфер спокійно, — кандидат на офіцерський… — Він махнув рукою: — При дизентерії кожен може наложити в штани.

І відважного кадета Біглера відвезли до військового ізолятора в Уй-Буда.

Його закаляні штани загубились у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат інфекційних бараків.

Коли кадет Біглер довідався, що в нього дизентерія, він зрадів. Яка різниця — бути пораненим чи захворіти за свого найяснішого монарха при виконанні своїх обов’язків?

У лазареті з ним трапилася невеличка неприємність. Усі місця для хворих на дизентерію