Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Коли кадета Біглера викупали і всунули йому під пахву термометр, штабний лікар-мадяр покрутив головою: «37°! Найгірший симптом при холері — великий спад температури, хворий стає апатичним…»

Кадет Біглер справді не виявляв ніякого хвилювання. Він був надзвичайно спокійним і повторював у думці, що так чи інакше, а він страждає за найяснішого монарха.

Штабний лікар наказав всунути термометр кадетові Біглерові в пряму кишку.

— Остання стадія холери, — вирішив лікар, — ознаки скорого кінця. Крайнє послаблення, хворий утрачає відчуття оточенння, його свідомість потьмарена. Він усміхається в передсмертних корчах.

Кадет Біглер під час цієї маніпуляції справді по-мученицькому всміхався і вдавав з себе героя. Коли йому запихали термометр у пряму кишку, він навіть не поворохнувся.

«Наявні симптоми повільного вмирання від холери, — подумав лікар. — Пасивність…»

Для впевненості лікар спитав мадярського санітара унтер-офіцера, чи не було в кадета Біглера блювоти і проносу у ванні.

Діставши заперечну відповідь, він уважно поглянув на Біглера. Коли при холері припиняється пронос і блювота, це знову ж таки, як і попередні симптоми, ясна картина того, що для хворого настають останні години життя.

Кадет Біглер, якого витягли з теплої ванни й зовсім голого поклали на ліжко, змерз як собака, аж зубами видзвонював. На тілі в нього висипала гусяча шкіра.

— Бачите, — сказав штаб-лікар по-угорському, — його морозить, ноги й руки холодні. Це кінець.

Нахилившись над кадетом Біглером, спитав по-німецькому:

— Also wie geht’s?[239]

— S-s-se-hr gu-gu-tt[240], — зацокотів зубами кадет Біглер. — Eine De-deck-ke![241]

— Свідомість частково затьмарена, а частково прояснюється, — сказав знову по-угорському штабний лікар. — Тіло дуже схудле, губи й нігті повинні були б почорніти… Це вже мій третій випадок, коли хворий умирає від холери, а нігті й губи не чорніють…

Він знову нахилився над кадетом Біглером і говорив далі по-угорському:

— Серце не прослухується.

— Ei-ei-ne-ne De-de-de-deck-ke-ke, — знову зацокотів зубами кадет Біглер.

— Це його останні слова, — сказав штабний лікар санітарові. — Завтра його поховаємо разом з майором Кохом. Зараз він знепритомніє. Його документи в канцелярії?

— Напевно, там, — спокійно відповів унтер-офіцер.

— Ei-ei-ne-ne De-de-deck-ke-ke, — благально дзвонив їм услід зубами кадет Біглер.

У палаті, де стояло шістнадцять ліжок, лежало тільки п’ятеро хворих, один з них — неживий. Він умер дві години тому й був прикритий простиралом. Небіжчик мав те ж саме прізвище, що й вчений, який відкрив холерну бацилу. Це був капітан Кох. Саме про нього говорив штабний лікар, що його завтра поховають разом з кадетом Біглером.

Кадет Біглер підвівся на ліжку і вперше побачив, як умирають від холери за найяснішого монарха. З чотирьох ще живих двоє вмирали, задихалися й синіли, причому щось кричали, але не можна було розібрати, якою мовою. Це було скоріше здушене харчання.

Двоє інших, з дуже бурхливою реакцією, що свідчила про одужання, скидалися на людей у тифозній гарячці: вони вигукували щось незрозуміле і вистромлювали з-під ковдри схудлі ноги. Над ними стояв бородатий санітар, що розмовляв штірійським діалектом (як розпізнав кадет Біглер) і втихомирював їх:

— У мене також була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер уже з вами все добре, дістанете відпустку і… Не кидайся, — гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. — Це у нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.

Він поглянув навколо себе.

— Ось ті двоє вже померли. Ми так і сподівалися, — сказав він добродушно, — отож радійте, що вас це минуло. Треба йти по простирала.

За хвилину він повернувся і прикрив простиралами померлих. У них були зовсім чорні губи, і нігті на руках також почорніли. Санітар витяг руки з-під ковдри і спробував запхати язики назад у рот, потім став навколішки біля постелі й почав молитися:

— Heilige Marie, Mutter Gottes…[242]

Молячись, старий санітар із Штірії дивився на своїх пацієнтів, які видужували, бо їхня гарячка свідчила про повернення до життя.

— Heilige Marie, Mutter Gottes, — набожно повторював санітар, коли зненацька якийсь чоловік поплескав його по плечу.

Це був кадет Біглер.

— Слухайте, — сказав він, — я… купався… Тобто, мене купали. Дайте мені ковдру… Мені холодно.

— Це надзвичайний випадок, — сказав півгодиною пізніше штабний лікар кадетові Біглеру, який лежав під ковдрою. — Ви, пане кадете, одужуєте. Завтра ми переведемо вас у запасний лазарет до Тарнова. Ви — носій холерних бацил… Ми зробили в науці такий крок уперед, що це вже можна встановити. Ви з дев’яносто першого полку…

— Тринадцятий маршовий батальйон, — відповів за кадета Біглера санітарний унтер-офіцер. — Одинадцята рота.

— Пишіть, — наказав штаб-лікар. — «Кадета Біглера, тринадцятий маршовий батальйон, одинадцята маршова рота, дев’яносто перший полк, надсилаємо на лікарський догляд до холерних бараків у Тарнов. Носій холерних бацил…»

Ось так кадет Біглер, натхненний воїн, перетворився в носія холерних бацил.

2. У БУДАПЕШТІ

У Будапешті на військовому вокзалі Матушич приніс капітанові Сагнеру телеграму, яку надіслав бідолашний командир бригади, відправлений до санаторію. Вона була не шифрована і мала такий самий зміст, як і попередня: «Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль». До цього ще було додано: «Обоз зарахувати до східної групи. Розвідка касується, тринадцятому маршовому батальйону збудувати міст через ріку Буг. Докладніше в газетах».

Капітан Сагнер негайно вирушив до коменданта вокзалу. Комендант, невеличкий на зріст, товстенький офіцер, зустрів його привітно.

— Ну й витворяв же ваш бригадний генерал, хай йому грець, — промовив він, регочучи на все горло. — Але ми зобов’язані вручити вам цю нісенітницю, бо з дивізії ще не надійшло розпорядження щодо генералових телеграм. Учора тут проїздив чотирнадцятий маршовий батальйон сімдесят п’ятого полку, і командир батальйону дістав телеграму: видати його людям по шість крон як особливу нагороду за Перемишлі? — і водночас прийшов ще наказ, щоб кожний солдат відрахував з тих шести крон дві крони на воєнну позику… За точними відомостями, у вашого бригадного генерала параліч.

— Пане майоре, — сказав капітан Сагнер комендантові військового вокзалу. — Згідно з полковим наказом і з маршрутом, ми їдемо до Гедельйо {175} . Тут команді належить одержати по сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру. На останній зупинці солдати мали дістати по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.

— Мабуть, і тут нічого з цього не вийде, — відповів майор, приємно, як і раніше, всміхаючись. — Про такий наказ для полків з Чехії мені нічого не відомо. А втім, це не