Спартак - Рафаелло Джованьолі

В цей час до того місця, де впав Спартак, обережно наблизилися двоє гладіаторів. Вони підняли його тіло, загорнули в широку темну ковдру і понесли з поля бою.

На відстані двох миль на дорозі їх чекав запряжений парою волів сільський віз.

Тіло Спартака поклали на віз, прикрили мішками з зерном так, що зовсім сховали.

Віз рушив, слідом за ним пішли обидва гладіатори.

То були Ацілій і Аквілій, сини Лібедія, управителя тускульської вілли Валерії. Останки загиблого вождя везли вони до дому його коханої жінки, щоб урятувати їх від ганебних знущань зарозумілих переможців.

За два тижні після битви біля Брадану війна гладіаторів закінчилася. Кілька тисяч тих, що уціліли в цьому побоїщі, розпорошені по горах, без командування, переслідувані з одного боку Крассом, з другого — Помпеєм, за кілька днів загинули. Тільки шість тисяч були взяті в полон і розп'яті вздовж Аппієвого шляху від Капуї до Рима.

Ховаючи своїх воїнів, забитих біля Брадану, римляни марно шукали тіло Спартака. Знайти його так і не пощастило. Були з цього приводу різні, досить дивні здогади, але всі вони були далекі від істини.

Так закінчилася війна, що тривала майже чотири роки; гладіатори своєю мужністю довели, що вони справжні люди, гідні свободи і здатні на великі діла.

А тепер закінчимо цю повість, привівши наших читачів туди, де вони знову зустрінуть двох дійових осіб цього твору.

Через двадцять два дні після битви біля Брадану Красс і Помпей, палаючи взаємною ненавистю і заздрістю, наближалися з своїм військом до Рима. Кожен з них приписував Собі честь перемоги над повсталими і вимагав собі консульства.

В цей час у приймальні своєї тускульської вілли, вбрана у сіру траурну столу, самотньо сиділа прекрасна Валерія. Вона була страшенно бліда, на її обличчі лежала тінь недавнього тяжкого горя. її повіки припухли і почервоніли від невтішних безперервних сліз. М'яке, кольору воронового крила волосся пасмами спадало на плечі, в темних очах і на всьому обличчі лежали сліди глибокої розпуки, що краяла її серце.

Поклавши голову на руки, вона сиділа перед красивим мармуровим столиком, на якому стояла бронзова позолочена урна виробу грецького майстра. Друга рука її стискала папірус. Погляд чорних очей був невідривно прикутий до урни. Цю жінку, охоплену німим невимовним горем, можна було б зрівняти з Ніобеєю, вона, здавалось, говорила: «Дивіться, чи є страждання, рівне моєму!»

Поруч на стільчику сиділа білява гарненька Постумія, теж у траурі. Дівчинка водила малими рученятами по рельєфних зображеннях людей і листя, що прикрашали погребну урну, і час від часу дивилася на матір, ніби сердячись на неї за надто довге мовчання.

Мати раптом отямилася, перевела очі на лист, який тримала в руці, і знову почала його перечитувати.

В тому листі говорилося:

«БОЖЕСТВЕННІЙ ВАЛЕРІЇ МЕССАЛІ ВІД СПАРТАКА ПРИВІТ І ЩАСТЯ.

З любові до тебе, моя божественна Валерія, я зустрівся з Марком Крассом. Я згодився на це заради тебе і нашої любимої Постумії, але претор Сіцілії запропонував мені життя і волю ціною зради.

Вважаю за краще бути невдячним до тебе, бути жорстоким до моєї доньки, ніж зрадити своїх братів і вкрити своє ім'я довічною ганьбою.

Коли ти одержиш цього листа, мене, мабуть, уже не буде, бо зараз перед нами велика вирішальна битва, в якій я із славою закінчу своє життя.

Так бажає ворожа доля.

На порозі смерті я почуваю обов'язок, о моя кохана Валеріє, просити у тебе пробачення за всі ті страждання, які я тобі заподіяв.

Будь мужньою і живи, живи заради любові до мене, заради нашої невинної дівчинки. Така остання воля, таке прохання вмираючого.

Мене душать сльози, я задихаюся, але мене тішить лише одна думка — що я зможу знов обняти тебе, твою безсмертну душу у кращому світі.

До тебе з останнім поцілунком лине моя думка, останній трепет серця твого Спартака».

Кінчивши читати, вона притиснула листа до уст і зайшлася нестримним риданням.

— Мамо, чому ти так плачеш? — сумно спитала дівчинка.

— Бідолашна моя дитинко! — сказала Валерія, пестячи біляві кучері Постумії, — Нічого… Нічого, не журись, моя рідна!

Вона пригорнула до себе голівку дитини, вкрила поцілунками й сльозами її лоб.

— З тобою нічого не сталося, а ти плачеш! — докірливо сказала Постумія. — Коли я плачу, ти кажеш, що я нехороша. А зараз ти нехороша…

— О, не кажи так!.. — скрикнула нещасна жінка, ще палкіше цілуючи та пестячи дівчинку. — О, коли б ти знала, як боляче мені від твоїх слів.

— А коли ти плачеш, то теж робиш мені боляче.

— Яка ти люба і разом яка жорстока, моя ти віднині єдина любов!

З цими словами нещасна жінка ще раз поцілувала листа, сховала на грудях і простягла руки до Постумії. Посадивши її собі на коліна і намагаючись стримувати сльози, вона пестила її личко, волосся, говорячи:

— Твоя правда, бідолашне моє малятко, я була нехорошою… але більше не буду. Буду завжди хорошою, думатиму тільки про тебе, тільки тебе любитиму. А ти любитимеш свою бідолашну маму?

— О, завжди, завжди, міцно, міцно!

Дівчинка підвела голову і, обнявши матір за шию, почала її цілувати.

Потім, звільнившись з обіймів матері, дівчинка почала гладити руками урну.

В кімнаті запала довга тиша.

Раптом Постумія спитала матір:

— Скажи мені, мамо, що там усередині?

Очі Валерії наповнилися