Улісс - Джеймс Джойс

руками коліно, аби не впасти, відхилившися, і ніхто не бачив, окрім нього і неї, як вона оголила свої гарні зграбні ноги, пружні й тендітно округлі, і їй здалося, що вона чує калатання його серця, його хрипке дихання, бо вона знала про пристрасті таких, як він, чоловіків, про їхню палку кров, бо Берта Сапл колись розповіла їй під великим секретом і примусила заприсягтися, що вона довіку нікому не скаже, про джентльмена який жив у них на квартирі й працював у Комісії для поліпшення житлових умов і який витинав з паперу фігурки танцюристок, що метляють спідницями, і тих, що задирають ноги, і вона сказала, що часом він робив у ліжку не дуже пристойні речі, які навіть уявити важко. Та це було зовсім інше, бо тут було все по-іншому, бо вона майже відчувала, як він прихиляє її обличчя до свого, і перший швидкий дотик його гарячих гарних уст. До того ж гріх цей відпуститься, якщо не робити до одруження того, іншого, і треба аби були жінки-священики, які зрозуміли б тебе без слів, і у Сіссі Кефрі теж часом буває ув очах мрійний замріяний вираз, отож вона теж, голубонька, а Вінкі Ріпінгем схибнулася на фотографіях акторів, а до того ж це пояснюється тим, що в неї саме та річ починається.

І Джекі Кефрі гукнув, щоб дивилися, ось іще одна, і вона відхилилася назад, і підв’язки були сині, щоб поєднувалися з прозорими, і вони всі побачили й закричали дивіться, дивіться, ось летить, і вона відхилилася докраю, щоб побачити фейєрверк, і щось чудернацьке крутилося в повітрі, гасало туди-сюди, нечітке й темне. І вона побачила довгу римську свічку, що злітала над деревами вгору, вгору, і в напруженій тиші вони затамували дух від захоплення, а вона летіла вище й вище, а їй доводилося відхилятися далі й далі, щоб стежити за нею, вона опинилася високо-високо, майже зникла з очей, і обличчя їй зашарілося від напруги божественним чарівливим рум’янцем, і йому видно було також інші одіння, нансукові панталони{677}, тканина, яка пестить шкіру, кращі ніж ті інші, вузенькі зелені, по чотири шилінги одинадцять пенсів, бо вони були білі, і вона показала йому і побачила що він побачив і свічка знялася так високо що на мить зникла з очей а вона тремтіла всім тілом бо так дуже відхилилася і йому добре видно було вище коліна де ще ніхто ані на гойдалці ані коли переходила вбрід і їй не було соромно і він теж не соромився дивитися так нескромно бо не міг стриматися від такого спокусливого чудового видовища напівофіри як оті танцюристки що метляють спідницями поводячись так нескромно перед джентльменами які дивляться а він дивився й дивився. Їй кортіло гукнути його здавленим од хвилювання голосом, простягнути йому назустріч свої білосніжні тендітні руки, відчути його губи на своєму білому чолі; той вигук дівочого кохання, тихий, приглушений вигук, вирваний з глибин душі, той вигук, що лунав крізь віки. А по тому в небо стрибнула ракета й спалахнула сліпучим світлом і О! по тому вибухнула римська свічка і то було наче зітхання О! і всі скрикнули О! О! у захваті і з неї линув потік золотих тоненьких ниточок і вони покапотіли додолу і ах! вони були всі зелені зорі що падали наче золотаві роси. О які гарні! О які ніжні, милі, ніжні!

По тому вони розтанули росяно у сірому небі; все затихло. Ах! Нахилившися швидко вперед, вона глянула на нього; то був зворушливий погляд, сповнений жалібного протесту, сором’язливого докору, і під тим поглядом він зашарівся, як дівчина. Він прихилився спиною до скелі. Леопольд Блум (бо це він) стоїть мовчки, потупивши голову перед цими юними простодушними очима. Яка він тварюка! Знову за своє? Його покликала світла чиста душа, а він, поганець, як їй відповів? Він повівся, як останній мерзотник. Зроду б собі не повірив! Але в очах тих було безмежнеє море прощення, і навіть для нього знайшлося вибачливе слово, хоч він помилявся і грішив, і впадав у облуду. Чи властиво дівчині про таке розповісти? Ні, тисячу разів ні. То була їхня таємниця, тільки їхня, самі вони лишилися під покровом присмерку, і ніхто не знав і не міг розповісти, крім маленького кажана, що тихенько шугав крізь вечірні сутінки, а маленькі кажани не вміють розповідати. Сіссі Кефрі свиснула, наслідуючи хлопців на футбольному полі, аби показати, що їй чорт не брат, а по тому вона крикнула:

— Герті! Герті! Ми йдемо. Ходімо з нами. Згори краще видно.

Герті сяйнула думка, і вона вдалася до невинних хитрощів, які підказує кохання. Вона засунула руку в кишеньку для носової хусточки, вийняла вату і помахала на відповідь, звичайно так, щоб він не бачив, а по тому поклала її назад. Гадаю, він з такої відстані не. Вона встала. Чи вони прощалися навіки? Ні. Вона мала йти, але вони зустрінуться знову там, і вона снитиме про те до зустрічі завтра, про свій передденний сон. Вона випросталася на повний зріст, їхні душі ззирнулися останнім тривалим поглядом, і очі, що сягнули її серця, сповнені дивовижним сяйвом, спинилися, мов заворожені, на її милому, наче квіточка, личеньку. Вона напівосміхнулася до нього стомлено, милою вибачливою усмішкою, усмішкою, що була на межі сліз, і вони розлучилися.

Поволі, не озираючись, вона подалася нерівним берегом до Сіссі, до Еді, до Джекі й Томмі Кефрі, до малого Бордмена. На той час запали густі сутінки, і на березі було каміння і деревиння, і слизькі водорості. Вона йшла з властивою їй спокійною гідністю, але обережно і дуже поволі, бо Герті МакДауел була…

Тісні черевики? Ні. Вона крива! О!

Містер Блум дивився вслід, як вона кульгала. Бідолашна дівчина! Ось чому вона залишилася на камені, коли інші гайнули геть. Я так і думав, що тут якась притичина. Оманлива красуня. У жінки та вада удесятеро вадливіша. Але поводяться вони поштиво. Добре, що я не знав, коли вона виставлялася. Все одно з перцем. Та то байдуже. Задля цікавости, як із черницею, чи негритянкою, чи дівчиною в окулярах. Ота косоока якась квола. Перед тим вони, мабуть, стають дражливі. Сьогодні страшенно болить голова. Куди я поклав листа? Ага, все гаразд. Всілякі чудні забаганки. Лижуть пенні. Дівчина в Транквільському монастирі, про яку розповідала мені черниця, любила нюхати нафту. Незаймані, мабуть, зрештою божеволіють. Сестра? У скількох дублінських жінок воно є сьогодні? Марта, вона.