Улісс - Джеймс Джойс
— А щоб ти велике росло, здорове було! — вигукнула Сісс. — Геть зіпсувало слинявчика.
Невеличка contretemps[242] вимагала її уваги, але вона владнала цю справу, як оком змигнути.
Герті ледь стримала вигук і знервовано кахикнула а Еді спитала в чім річ а вона хотіла була відповісти що треба чуть як груші товчуть але ж вона завжди дотримувалася приписів доброзвичайности і з притаманним їй тактом просто сказала що вона почула бенедиктус бо з дзвіниці яка височіла над безлюдним берегом саме задзвонив дзвін бо превелебний О’Генлон ступив на олтар з покривалом що отець Конрой накинув на нього на його плечі даючи благословення й тримаючи в руках святе причастя.
Яке зворушливе було те видовисько у вечірньому присмеркові: Ерін[243] от-от мав поринути у пітьму, журливо бамкали вечірні дзвони{675}, і водночас із обвитої плющем вежі вилетів кажан та й заходився шугати у сутінках, тоненько тужливо попискуючи. А вдалині вона бачила вогні маяків такі мальовничі що їй кортіло мати при собі скриньку з фарбами бо змалювати все це було легше аніж людину і скоро прийде робити своє діло ліхтарник він ітиме повз пресвітеріанську церкву і далі по тінистій Тритонвіл-авеню де гуляють пари і засвітить ліхтар біля її вікна де Реггі Вайлі повертав на велосипеді як вона читала у тій книжці «Ліхтарник» що її написала міс Каміне, авторка «Мебел Вон» та інших повістей. Бо Герті тішилася мріями про які ніхто не відав. Вона любила читати вірші й коли дістала на подарунок от Берти Сапл той гарненький альбом у коралово-рожевій палітурці записувати свої думки то поклала його у шухляді туалетного столика який хоч і не грішив розкошами, але був чепурненький і чистий. Саме там вона берегла свої дівочі скарби: черепахові гребінці, значок «дитина Діви Марії», пахощі «Біла троянда», око-бровелін, алебастрову мережану скриньку і стрічки на зміну, коли білизну приносили від пралі і там були пречудові думки записані фіолетовим чорнилом яке вона купила в крамниці Гелі на Дейм-стрит бо відчувала що теж може писати вірші аби тільки зуміла себе висловити як автор того віршу який так припав їй до душі що вона його переписала з газети котру знайшла якось увечері у неї загорнули городину. «Чи ти жиєш, моя мріє!» так він називався, а склав його Луїс Дж. Волш{676} з Магєрафелта, а далі було щось про «надвечір’є, чи ти прийдеш?» і часто краса поезії, така сумна у своїй скороминущій чарівливості, туманила їй очі мовчазними сльозами, бо ж роки спливали, один за одним, і якби не та вада, вона б не боялася жодної суперниці, і то сталося випадково, коли вона сходила узвозом Делкі, й вона завжди намагалася її приховати. Але вона відчувала, що тому настане край. Коли вона побачить у його очах магічний блиск, то ніщо не зможе її стримати. Серце на мур не вважає — свою волю має. Вона принесе велику жертву. Усіх зусиль вона докладе на те, щоб поліпшити його думки. Дорожча за весь світ вона буде для нього і позолотить його дні щастям. Було одне вельми важливе питання, і їй страшенно кортіло довідатися, чи він одружений, чи вдівець, що втратив дружину, чи якась трагедія сталася на зразок того випадку, коли вельможі з чужинським прізвищем, котрий прибув з країни пісень, довелося посадити її в божевільню, жорстоко він учинив, хоч і задля добра. Хай навіть так — ну то й що? Чи має це велике значення? Усього, що хоч трохи віддавало неподобністю, її витончена душа інстинктивно сахалася. Вона гидувала тими бридкими істотами, пропащими жінками з пішоходу біля Доддерової корчми, що гуляли з солдатами та грубими мужчинами, не шануючи дівочої чести, неславлячи жіночу стать і попадаючи в поліційний відділок. Ні, ні: тільки не це. Вони будуть просто добрі друзі, як дорослі брат і сестра, без усього того іншого, не зважаючи на умовності Товариства з великої літери. Може, він носив жалобу за давнім коханням, яке пережив за незапам’ятних часів. Вона гадала, що його розуміє, Вона спробує його зрозуміти, бо чоловіки створені інакше. Давнє кохання чекало, чекало, простягнувши білі руки, благаючи синіми очима. Серце моє! Вона йтиме слідом за мрією свого кохання, слухатиметься веління серця, яке сказало, що він належить їй тілом і душею, єдиний мужчина у всьому світі, бо кохання було її проводир. Усе інше нічого не важило, Хай там що, а вона буде свавільна, не знатиме ані меж, ані перепон.
Превелебний О’Генлон поклав святе причастя у дароносицю і хор заспівав «Laudate Dominum omnes gentes»[244], а потому він замкнув дверцята дароносиці бо бенедиктус скінчився й отець Конрой подав йому капелюха щоб він його надягнув і злючка Еді спитала чи вона думає йти але Джекі Кефрі вигукнув:
— Ой, Сіссі, глянь-но!
І вони всі поглянули, чи то не зірниця, але Томмі побачив, як воно знову сяйнуло над деревами біля церкви, синє, а тоді зелене й пурпурове.
— Це фейєрверк, — сказала Сіссі Кефрі.
І вони всі помчали берегом, щоб побачити, як воно засвітиться над будинками і церквою, побігли безладним гуртом, Еді з колискою і маленьким Бордменом у колисці, і Сіссі, що тримала за руку Томмі й Джекі, аби вони не попадали.
— Ходімо, Герті, гукнула Сіссі. Це фейєрверк на благодійницькому святі.
Та Герті була незворушна. Вона не збиралася бігати за ними, як той песик. Хай собі ганяють, висолопивши язика, вона посидить на місці, так вона сказала, їй і звідціля добре видно. Від отих очей, що втупились у неї невідривно, кров шумувала в жилах. Вона подивилася на нього хвилину, ззирнулася з ним очима, і все збагнула. Жагуча пристрасть палала на тому обличчі, пристрасть мовчазна, як могила, і вона і стала його. Нарешті вони лишилися на самоті, ніхто на них не вилупляв очей, ніхто не пащекував, вона знала, що на нього можна звіритися до могили, бо він надійна, вірна людина, людина незламної і бездоганної чесности. Його обличчя й руки трепетали, і її охопив дрож. Вона закинула назад голову, вдивляючись у височінь на фейєрверк, і обійняла
