Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Нічого не відповів Дмитро, заклопотаний сів на воза і поїхав у поле.

Надвечір до його бригади примчав на машині Петро Крамовий. Не виліз, а вискочив з кабіни, радісний і злий.

— Ти що робиш, свавільнику! — зразу ж насівся на Дмитра. — Зриваєш посівну кампанію? Підривом колгоспу занімаешся!?

— Я діло роблю, — понуро відповів, не дивлячись на Крамового.

— Яке діло? — злорадно заіскрилися очі. — Чорне діло? Хто тобі наказав орати на пар, коли масиви лежать незасіяні?

— Зараз сіяти не буду. Коли грунт прогріється до п'ятнадцяти градусів, тоді сіятиму.

— Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сій гречки — хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплічнику.

— Я, я — куркульський поплічник? — смертельно побліднув Дмитро.

— Ти! Ти! — театрально ткнув пальцем Крамовий, не помічаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, і знову злостива усмішка освітила м'ясисте обличчя.

— Я? — аж вигнувся Дмитро. — Геть мені звідси, враже, бо зараз батіг посічу на тобі і пужак поламаю на тобі! Геть! — уже не володіючи собою, ступнув крок уперед, і важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремінець, обкрутився навколо пужака і швидко почав розкручуватись.

Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'яті. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмішку, і лише уста затріпотіли нервово, часто. Прожогом скочив у кабіну і звідти вигукнув:

— Сьогодні ж, сьогодні ж виключу з колгоспу! Бандит!

Машина загурчала, заколивалась і незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерізав батогом молоде стебло полину і швидко пішов до плуга. Він так затис у руках чепіги, що зразу ж зламався болт.

«Невже викине з колгоспу? Яке він має право? Яке він має право?» — поринув у роздуми, не помічаючи, як співчутливо стежила за ним уся бригада і радісно, насмішкувато — Карпо Варчук та Кузьма Василенко.

Смерком Дмитро важко попрямував до села. Біля мосту порівнявся з Прокопом Денисенком і Василснком. Плескате й округле, неначе місяць, обличчя комірника аж світилося радістю, і Василенко кривився злобливою усмішкою.

Хотів мовчки обійти їх, але Прокіп нахабно заступив дорогу:

— Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобі, Дмитре, воші в тюрмі погодувати, щоб не був таким розумним.

— Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,— аж заледеніли од злоби очі Василенка.

«Яка страшна нікчемність, коли впивається своєю перемогою». — І Дмитро тільки тепер зрозумів, наскільки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким він завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радістю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенілими брудними пазурами.

Дмитро, вирівнюючись, тільки руку одвів назад — і обидві постаті проворно одскочили від нього.

— Тю-тю! Дурний! — вилаявся Прокіп і знизив голос:-Ми і добром до нього, а він… Ех ти, кров баламутська… Дмитре, — оглянувся навколо, — давай діло одне обкрутимо. Ну, не бісись. Послухай раніше. Сам знаєш — влип у нелегке діло. Тут не крадіжка — політикою пахне. А політика — діло нешутєйне.

— Еге ж, політика, — похитав головою Василенко.

— Ну, і чого од мене хочеш? — відчув, як пересохли вуста і в горлі.

— Найменшого, — наблизився Прокіп, неспокійно вертячи очима. — Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того… розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуророві переінакшиш свої слова про ячмінь… Інтересно, можна сказати… І кози будуть ситі, і сіно ціле… Що? Непогано придумано? — і засміявся.

— Я тобі як скажу, так зразу вас ухватить… В яку компанію мене посадовив! — аж затуманилося в очах.

— А ти що? Кращий за нас? — засичав Василенко, відскакуючи назад. І знову його обличчя застрибало від злості.

— І ти, гнидо, себе з чоловіком рівняєш? — неждано позаду озвався голос Олександра Підіпригори. — Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, — звернувся до Прокопа, — аж плаче передня лавка в суді.

— Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, — через плече презирливо кинув Прокіп.

— Ходімо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленінграда приїхав. Порадував батька. Буде тобі з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що він каже? У всесоюзному інституті, який рослинами інтересується, однієї пшениці зібрано аж тридцять тисяч зразків. Ну, а всього іншого і не полічиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тільки бабу свою треба загітувати… А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокіп погорить, — як уміє, заспокоює похмурнілого, задуманого чоловіка.

І в Дмитра затіпались повіки. Попрощався і попрямував не додому, а в поле…

Увечері на правлінні колгоспу після звіту Степана Кушніра про хід сівби стояло питання про Дмитра Горицвіта.

— Хуліган і рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товариші, в таку пору на очах усього колгоспу, районної партійної організації зірвати посів гречки? Це означає — дати привід усім робити, як хочеш, що хочеш і коли хочеш; ввести анархію, знищити плановість роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правління не може покласти край ворожій діяльності деяких випадкових бригадирів. Про цей обурливий випадок я сьогодні ж сповіщу в райгазету і прокурору. Тепер по містах он як хапають ворогів. Треба придивитись, чому цей Горицвіт так густо начинений анархізмом, від кого він іде і чим це пахне? Коли рентген нашої прокуратури просвітить його середину, то, надіюсь, тюрма затемнить її.

Правління притихло, не стільки уже думаючи про Дмитра, як про ті арешти в містах, про які щойно говорив Крамовий.

Кушнір, приголомшений погрозами і гучними фразами, не заступився за Горицвіта, хоча й знав, що той був неоціненним працівником. «Хай сам потім стукає далі, — вирішив. — І треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собі без меншого лиха. А то теж — батогом заміряється. Вояка».

І несподівано різко виступив проти Крамового Шевчик.

— Не знаю про хуліганство товариша Горицвіта, але те, що він не сіяв гречку, — зробив цілком правильно.

— Цілком? — єхидно перепитав Крамовий.

— Так, так! — загарячився Григорій. — Пора вже за справжній врожай боротися. Гречка — це не овес…

— Самоуправщиків і рвачів захищаєте! — Крамовий ударив кулаком по столу. — Бачу: все ваше правління гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок Горицвіта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвіта з колгоспу! —