Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
На щоках здіймаються жовтуваті напівпрозорі пухирі. Чиїсь долоні бережно торкаються Дмитра, і він незабаром опиняється на вогкому сіні.

— Спасибі, товаришу Горицвіт, — з хвилюванням чує тихий голос Недремного. — Спасибі за службу, за дружбу, як кажуть.

— То вам спасибі, — відповідає пошепки і тягнеться рукою до твердої руки робітника…

Як болить і щемить усе тіло. Ще і досі не вийшов дим із невидющих очей. Але, крім болю, є чуття радості і гордості.

Хороші ви, березневі ночі, хороше життя, коли дивишся на вас ясним правдивим поглядом!

Тільки Дмитро вже нічого не бачив цієї ночі. Одначе, летячи в тривожну і темну безвість, він відчував чи не найсильніший прилив радості, ніж за все своє життя.

XІX

Уже всі розійшлися, проскрипіла підвода, на якій у жару лежав Дмитро, а той гурток колгоспників, що найбільше рятував коні, ще й досі стояв біля курного пожарища. Значущість пережитого тісніше єднала їх, і якось в усьому — і в розмовах, і в рухах, і в хвилюваннях — почувалось, що сьогоднішня ніч виділила їх чимось, як виділяється бистрінь на воді.

В самоті людина росте непомітно, мов дерево, і часто однобічно, а на людях цей радісний зліт бурхливіше підіймає твій розум і чуття, наливає їх силою і могутньою певністю, якої не буває в тих, навіть здібних, обдарованих людей, що стороняться широкої людської течії; тому часто в їхньому житті знаходить місце душевна непевність, а то й порожнеча.

Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього свого тягла, але сьогоднішня перемога над вогнем, над ворогом залишила в серці кожного глибокий слід.

Недремний дав останні розпорядження, і невеликий гурток разом пішов у тихе попелясте світання.

— Здивував ти мене, Полікарпе, сьогодні. Ніколи не думав, Що кинешся в полум'я, — звернувся Кушнір до Сергієнка.

— Дядько Полікарп геройськи виводив коней, — обізвався Григорій Шевчик.

І худорляве обличчя Сергієнка просяяло внутрішньою посмішкою. Хотів щось на ходу видумати, але передумав і лише коротко відповів:

— Своє ж рятували. Своє.

— Конюхів наших треба всіх на густе сито пересіяти. Хтось із них нам яму копає. Найкращих людей необхідно поставити! — суворо, з роздумом говорить Недремний.

— Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловік розбирається в конях, лікувати вміє. Ну й тебе, Полікарпе, тебе. Підеш? — поклав руку на плече Сергієнка Кушнір.

— Піду. Я вже так буду доглядати, що й миша в стайню не проскочить. Колись на економії всі з ніг позбивалися — хто мучить коней по ночах, в сьомий піт їх вганяє? Сам Колчак за мною послав. Налив мені чарку, собі чарку, дав карбованець авансом, і пішов я ночувати у стайню. Прийшла ніч…

— Дядько Полікарпе, так таку ж історію розповідав Василь Денисович Карпець, що з ним це було, — не витримує і пирхає Григорій Шевчик.;

— Карпець? Ну що ж, і з ним таке було, і зі мною було. Ми обоє на прикметі, як найкращі конюхи були, — гаснуть хитруваті блищики в очах, і обличчя Полікарпа стає таким правдивим, що він навіть сам переконаний: так і в житті було, як щойно казав.

— Що ж ми тепер будемо робити? Хіба з цим тяглом упораєшся? До жнив можна з сівбою дотягнути, — задумується Кушнір.

— Може МТС тракторами допоможе.

— Свирид Яковлевич повинен пособити.

— Трохи пособить, але зовсім не порятує; мало ще в нас тракторів. А сіл багато в районі.

— Корів треба підучити. Легшу роботу робитимуть: гній вивозитимуть, зерно. А кіньми — тільки орати, — Шевчик підступає ближче до Кушніра.

— Корів? Це добре було б, тільки баби таку веремію закрутять, що й хати одцураєшся…

— Я свою корову перший приведу. Навіть навчу в ярмі ходити. А з жінками треба не раз поговорити. Бо не посіємо — що будемо їсти? Суху землю гризтимемо? — і Григорій чує новий приплив сили, певність, що йому вдасться зробити по-своєму.

— Це добра думка, — погоджується Кушнір, — берися, Григорію, за корови, привчай їх до роботи. Ми тобі поможемо.

— Візьмуся. Хоча й знаю: немало буде сміху з куркульського боку.

— Добре сміється той, хто сміється останній. Ми будемо останніми сміятися, а вони вже на кутні починають…

Розвиднялось. Тихими і темнуватими од вільгості вулицями поспішає додому Полікарп Сергієнко. На перехресті його стрів їдким сміхом Митрофан Созоненко, у якого не раз доводилося Полікарпові брати у борг, особливо на переднівку.

— Кажуть, Полікарпе, ти в «єрої» записався Клячі з вогню витаскував. Чи не посмалив свої деякі причандали? Тоді жінка з хати навік нажене. Ха-ха-ха…

Якась несміливість, що роками згинала чоловіка, на мить осадила чуття радості, гідності. Але то було тільки на мить. Різке обурення сколихнуло всю постать Полікарпа, і він, випростовуючи худу спину, б'є словами, як батогом по обличчі.

— Чого б це я іржав на всю вулицю? Краще б ото було піти по хатах і проценти видряпувати з очей людських та класову контрреволюцію про колгоспи пускати, про оте рядно, що під ним усі покотом будуть спати, і іншу чортовщину.

— Ти що! Сказився? — здивовано і перелякано дивиться на нього, аж темніє густими коноплинами веснянок.

— Що чуєш! — злісно і гордовито прямує у другу вуличку Полікарп.

Дома на нього нападається жінка за пропалену, задимлену катанку, а семилітня дочка Степанида кидається батькові на шию.

— Цить, Лександро, — підхоплює дочку на руки. — Не твого, бабського, розуму це діло.

— Авжеж, катанку спалив! Сам, як дідько, вбрався в сажу. Хоч би помився. Дивись, як Степаниду замурзав.

А дівчинка ще більше треться об почорніле обличчя батька і радісно кричить матері:

— Мамо, я вже зовсім чорнявою стала! Еге? Ловко мені!

— Ой, вертуха нещасна. Як візьму ремінця, — смикає за сорочку сестрицю найстарший білявий Леонід і кривиться, щоб усмішка не здмухнула його строго-навчального виразу.

— Годі вже дуріти. Вимийся, Полікарпе, та будемо снідати. Бач, як зашмарувався, наче вугляр. І носить ото нечиста чоловіка в самий вогонь.

— А хто б тоді коні рятував? До всього господарського і вмілого ока треба… Позбігалися люди до стайні, кричать, репетують, а що робити — не знають. Ну, я й скомандував їм братися за деревину. Прямо як командир скомандував. І всі послухались мене: Шевчик, Кушнір, Горицвіт, Очерет.

— Ой, уже помовч. Теж мені командир! — сміється Олександра, зливаючи на руки чоловікові.

— Татко, а багато ти коней вивів? — крутиться біля нього Степанида.

— Найбільше за всіх — впевнено відповідає, і кудись далеко-далеко, як за невидиму і невідчутну грань, відпливає той острах, коли його ледве не вбив переляканий жереб. — І ти на мене за катанку сердишся. Подивилася б, який Горицвіт страшний вийшов з

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: